'ГРО-ЗА' - ГРОмадський правоЗАхисник

Please login or register.

Увійти
Розширений пошук  

Новини:

Для того, щоб надіслати запитання, реєстрація у форумі не потрібна.

Автор Тема: ВС: у чому полягають дискреційні повноваження  (Прочитано 2256 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Перо

  • Супермодератор
  • *****
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 8691
    • Перегляд профілю

Цитувати
Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2021 року

м. Київ

справа № 400/1825/20

адміністративне провадження № К/9901/33306/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду у складі судді Марич Є.В. від 3 вересня 2020 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Градовського Ю.М., Крусяна А.В., Яковлєва О.В. від 4 листопада 2020 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача № 551/7 від 3 березня 2020 року про відмову у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації у зв`язку із закінченням встановленого законом строку подачі скарги;

- зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача від 31 січня 2020 року, що зареєстрована в Міністерстві юстиції України 4 лютого 2020 року за № Н-3369, по суті.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідач протиправно відмовив їй у розгляді скарги у зв`язку із пропуском строку звернення, оскільки про протиправність дій державного реєстратора вона дізналась лише у вересні 2019 року під час розгляду справи у суді, скаргу подано 24 жовтня 2019 року, а тому, вважає, що 60-ти денний строк звернення не порушено. При цьому скарги від 13 липня 2019 року та від 24 жовтня 2019 року є різними за змістом, що не було враховано відповідачем під час винесення оскаржуваного наказу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 3 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2020 року, адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваний наказ Міністерства юстиції України є протиправним, оскільки висновок Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації щодо порушення позивачем строку подання скарги на дії державного реєстратора Чекановського С.І. є помилковим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Міністерство юстиції України звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано до суду 7 грудня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 400/1825/20, витребувано матеріали адміністративної справи та надано сторонам строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Учасники справи письмових клопотань до суду касаційної інстанції не заявляли.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що 13 липня 2019 року ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про звернення громадян» звернулась із заявою до Міністерства юстиції України, в якій просила провести перевірку дій посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які видали довідку про відсутність зареєстрованих неповнолітніх осіб за адресою: АДРЕСА_1 , що потягло за собою протиправний продаж квартири та порушення прав її неповнолітнього сина.

Міністерство юстиції України листом від 29 серпня 2019 року роз`яснило позивачу, що порушене нею питання у звернені щодо дій посадових осіб Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради стосовно видачі довідки про склад сім`ї не відноситься до компетенції Мін`юсту.

24 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернулась зі скаргою до Міністерства юстиції України на рішення державного реєстратора Чекановського С.І. про порушення встановленого порядку внесення у квітні 2018 року записів до Державного реєстру речових прав на кв. АДРЕСА_1 .

У скарзі позивач зазначила, що про незаконні дії державного реєстратора дізналася у вересні 2019 року.

Наказом Міністерства юстиції України № 118/7 від 17 січня 2020 року їй було відмовлено у задоволенні скарги, у зв`язку із закінченням встановленого законом строку подачі скарги.

Підставою для винесення наказу став висновок від 2 грудня 2019 року, відповідно до якого Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації встановлено, що з порушених питань у скарзі позивач вже зверталась до Мін`юсту з аналогічною скаргою від 13 липня 2019 року, відповідь на яку було надано 29 серпня 2019 року, а тому Комісія дійшла висновку про порушення встановленого строку для подачі скарг.

31 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась із заявою до Міністерства юстиції України про внесення змін до наказу від 17 січня 2020 року, в якій просила викласти його в редакції про задоволення скарги, оскільки обставини, встановлені під час його винесення, не відповідають дійсності. ОСОБА_1 вважала, що заява від 13 січня 2019 року та скарга від 24 жовтня 2019 року є різними за змістом та зазначила, що про факти, наведені у скарзі, дізналась лише у вересня 2019 року і не знала про них під час звернення до відповідача із заявою 13 липня 2019 року у порядку Закону України «Про звернення громадян».

3 березня 2020 року Міністерством юстиції України видано наказ № 551/7 про відмову у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації у зв`язку із закінченням встановленого законом строку подачі скарги.

У наказі зазначено, що оскаржуване рішення прийнято державним реєстратором Чекановським С.І. - 25 квітня 2018 року, у той час як скарга позивача датована 31 січня 2020 року. Також, Міністерством юстиції України в оскаржуваному наказі зазначено, що ОСОБА_1 вже зверталась із аналогічним питанням 13 липня 2019 року та 24 жовтня 2019 року.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України вказує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV), Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128 (далі - Порядок № 1128).

Скаржник стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій не прийняли до уваги доводи щодо того, що позивачем було пропущено встановлений статтею 37 Закону № 1952-IV 60-денний строк подачі скарги у сфері державної реєстрації, оскільки, на думку скаржника, ОСОБА_1 було відомо про порушення її прав раніше, що стало підставою для відмови в задоволенні її скарги Комісією з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації Міністерства юстиції України.

Також скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій під час прийняття рішень не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені Верховним Судом у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 23 травня 2018 року у справі № 825/602/17, від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 826/10548/17, від 15 січня 2020 року у справі №  200/19766/16-ц, а також Верховним Судом України у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16.

Від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Міністерства юстиції України, в якому наголошується на законності та обґрунтованості рішень судів попередніх інстанцій, правильності встановлених ними обставин справи та надання правової оцінки таким обставинам; просить залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, в якій зазначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 3 вересня 2020 року та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2020 року відповідають, а доводи касаційної скарги є неприйнятними з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з`ясувати, чи був оскаржуваний наказ Міністерства юстиції України від 3 березня 2020 року № 551/7 прийнятий, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, на засадах розсудливості, добросовісності, пропорційності.

Так, повноваження Міністерства юстиції України у спірних правовідносинах визначаються, зокрема, Законом № 1952-IV, Порядком № 1128.

Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду. Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі рішення суду, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір); 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України.

Пунктом 2 Порядку № 1128 встановлено, що для забезпечення розгляду скарг суб`єктом розгляду скарги утворюються постійно діючі комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації, положення та склад яких затверджуються Мін`юстом або відповідним територіальним органом.

До повноважень комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації належить розгляд скарги по суті, встановлення наявності чи відсутності обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення скаржника, та інші обставини, які мають значення для об`єктивного розгляду скарги, у тому числі шляхом перевірки відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Процедура розгляду скарги визначена статтею 37 Закону № 1952-IV та Порядком № 1128.

Так, відповідно до частини третьої статті 37 Закону № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

Положеннями частин п`ятої-шостої статті 37 Закону № 1952-IV встановлено, що днем подання скарги вважається день її фактичного отримання Міністерством юстиції України або його територіальним органом, а в разі надсилання скарги поштою - дата отримання відділенням поштового зв`язку від скаржника поштового відправлення зі скаргою, яка зазначена відділенням поштового зв`язку в повідомленні про вручення поштового відправлення або на конверті.

Частиною восьмою статті 37 Закону № 1952-IV визначено вичерпний перелік підстав для відмови Міністерством юстиції України та його територіальними органами у задоволенні скарги, серед яких, зокрема: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 8) закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства.

Отже, однією з підстав для відмови у задоволенні скарги є закінчення встановленого законом строку подачі скарги.

Пунктом 5 Порядку № 1128 передбачено, що перед розглядом скарги по суті комісія вивчає скаргу для встановлення:

1) чи віднесено розгляд скарги відповідно до Законів до повноважень суб`єкта розгляду скарги (належний суб`єкт розгляду скарги);

2) чи дотримано вимоги Законів щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення та/або щодо документів, що долучаються до скарги;

3) чи наявні (відсутні) інші скарги у суб`єкта розгляду скарги.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 1128 у разі коли встановлено порушення вимог Законів щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення та/або щодо документів, що долучаються до скарги, суб`єкт розгляду скарги на підставі висновку комісії приймає мотивоване рішення про відмову у задоволенні скарги без розгляду її по суті у формі наказу.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа, дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю, до суб`єкта розгляду скарги, особою, яка вважає, що її права порушено, може бути подано скаргу на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав або територіального органу Міністерства юстиції України. При цьому, скаржником повинно бути дотримано вимоги Закону щодо строків подання скарги, що, в свою чергу, впливає на прийняття Міністерством юстиції України та його територіальними органами мотивованого рішення про відмову у задоволенні скарги або задоволення (повне чи часткове) скарги. Тобто Міністерство юстиції України позбавлено дискреційних повноважень щодо вирішення питання щодо правових наслідків пропуску відповідного строку звернення, оскільки це питання врегульоване законодавством та не передбачає альтернатив.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 826/10548/17.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що підставою для відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 , поданої до Міністерства юстиції України 31 січня 2020 року, відповідно до наказу від 3 березня 2020 року № 551/7 є закінчення встановленого законом строку подачі скарги, оскільки, на думку Міністерства юстиції України, оскаржуване рішення прийнято державним реєстратором Чекановським С.І. 25 квітня 2018 року, а скаргу ОСОБА_1 подала 31 січня 2020 року.

Надавши правову оцінку встановленим обставинам справи, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідач дійшов помилкового висновку про пропуск заявником строку подання скарги, оскільки заява позивача від 13 липня 2019 року, із якої, на думку відповідача, можна встановити обізнаність ОСОБА_1 з порушенням реєстратором Чекановським С.І. порядку здійснення державної реєстрації, та скарги від 24 жовтня 2019 року та від 31 січня 2020 року не є тотожними. Судами також встановлено, що заява від 13 липня 2019 року подана позивачем відповідно до Закону України «Про звернення громадян», у той же час скарги від 24 жовтня 2019 року та від 31 січня 2020 року подані відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

На цій підставі суди попередніх інстанцій дійшли до висновку про те, що відмова відповідача у розгляді скарги у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення з такою скаргою є неправомірною та зобов`язали Міністерство юстиції України розглянути скаргу ОСОБА_1 від 31 січня 2020 року по суті.

Оцінюючи правильність застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права судами попередніх інстанцій під час вирішення питання про дотримання позивачем строку звернення зі скаргою на дії державного реєстратора до Міністерства юстиції України, колегія суддів враховує, що відповідно до абзацу першого частини третьої статті 37 Закону № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла  дізнатися  про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

Зі змісту цієї правової норми слідує, що для з`ясування дати, з якої розпочинається відлік, необхідно досліджувати об`єктивні та суб`єктивні фактори, які сприяють реалізації особою  зазначеного  права.

За загальним правилом строк звернення обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли особа дізналася про рішення державного реєстратора. При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, у заяві від 31 січня 2020 року ОСОБА_1 ставить питання про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України № 118/7 від 17 січня 2020 року, в якому відповідач дійшов висновку про пропуск позивачем 60-денного строку звернення зі скаргою, встановленого статтею 37 Закону №  1952-IV.

Судами попередніх інстанцій зі змісту наказу № 118/7 від 17 січня 2020 року встановлено, що Міністерство юстиції України зробило висновок про те, що ОСОБА_1 знала про порушення свого права діями державного реєстратора на момент подання заяви від 13 липня 2019 року, а тому, звертаючись зі скаргою 24 жовтня 2019 року, пропустила 60-денний строк звернення.

Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій, у заяві від 13 липня 2019 року, поданої у порядку Закону України «Про звернення громадян», позивач просила Міністерство юстиції України провести перевірку щодо дій посадових осіб Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради. У відповідь на цю заяву Міністерством юстиції України зазначено, що перевірка порушеного питання не входить до його повноважень. Тобто під час розгляду заяви від 13 липня 2019 року не розглядалось питання про правомірність дій державного реєстратора Чекановського С.І .

У зв`язку з цим колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що звернення позивача від 13 липня 2019 року будь-яких посилань на дії державного реєстратора не містить, а тому твердження відповідача про те, що під час подання цієї заяви позивач повинна була знати про порушення свого права діями державного реєстратора є лише припущенням Міністерства юстиції України.

Крім того, колегія суддів враховує, що відповідно до частин першої та другої статті 32 Закону №  1952-IV інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у державному реєстрі прав, є відкритою, загальнодоступною та платною, крім випадків, передбачених цим Законом. Для фізичних та юридичних осіб інформація за об`єктом нерухомого майна та суб`єктом речового права надається в електронній формі через офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України, за умови ідентифікації такої особи (фізичної або юридичної) з використанням електронного цифрового підпису чи іншого альтернативного засобу ідентифікації особи, або в паперовій формі.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, відповідачем не надано суду доказів отримання ОСОБА_1 інформації з державного реєстру прав, яка, зокрема є платною, і це свідчить про те, що відповідачем як суб`єктом владних повноважень не доведено в порядку частини другої статті 77 КАС України того, що ОСОБА_1 була обізнана з порушенням діями державного реєстратора свого права на момент подання заяви 13 липня 2019 року.

При цьому судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач достеменно могла дізнатися про порушення діями державного реєстратора Чекановського С.І. свого права лише у вересні 2019 року під час розгляду судової справи № 490/3925/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «Закупівлі ЮА», третя особа: ОСОБА_5 , Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради про визнання електронного аукціону недійсним, про визнання договору купівлі-продажу квартири, що продана на аукціоні недійсним. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 травня 2019 року справу № 490/3925/19 було призначено до розгляду на 12 вересня 2019 року.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, саме під час розгляду справи справу № 490/3925/19 у суді позивач могла дізнатися про те, що державним реєстратором Чекановським С.І. 25 квітня 2018 року було проведено державну реєстрацію права власності на квартиру по АДРЕСА_2 на ПАТ «Дельта Банк», внаслідок чого, на думку позивача, порушено її права.

Будь-яких доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 могла дізнатися про вказану реєстраційну дію раніше вересня 2019 року Міністерством юстиції України не надано, а судами попередніх інстанцій не встановлено.

З огляду на зазначене, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що звертаючись зі скаргою на дії державного реєстратора Чекановського С.І. 24 жовтня 2019 року, ОСОБА_1 не пропустила встановлений частиною третьою статті 37 Закону №  1952-IV 60-денний строк, а тому висновки, викладені Міністерством юстиції України у наказі № 118/7 від 17 січня 2020 року, є хибними.

Зазначене спростовує твердження скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій частини третьої статті 37 Закону №  1952-IV та Порядку № 1128.

Зважаючи на те, що подання заяви від 31 січня 2020 року здійснено у межах 60-денного строку з моменту прийняття наказу № 118/7 від 17 січня 2020 року та стосується тих самих дій державного реєстратора Чекановського С.І., суди попередніх інстанцій надали правильну оцінку правомірності наказу № 551/7 від 3 березня 2020 року та дійшли обґрунтованого висновку про те, що цей наказ про відмову у задоволенні скарги у зв`язку з пропуском строку звернення є протиправним та підлягає скасуванню.

Такий висновок ґрунтується на наступних положеннях Конституції України: усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (стаття 40); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України (справа про поширення відомостей) від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003 питання практичної реалізації громадянами цих прав регулюються, зокрема, Законом України «Про звернення громадян», який забезпечує їм можливість брати участь в управлінні державними і громадськими справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, відстоювати свої права і законні інтереси та поновлювати їх у разі порушення шляхом викладення в письмовій або усній формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг. Водночас, наявність у зверненнях завідомо неправдивих відомостей може передбачати дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством. До того ж стаття 27 Закону України «Про звернення громадян» передбачає порядок відшкодування особою витрат у зв`язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.

В іншому рішенні (справа про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України) від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009 Конституційний Суд України звертає увагу на те, що гарантоване статтею 40 Конституції України право на звернення відповідно до імперативних вимого статті 64 Основного Закону не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. У цьому рішенні єдиний орган конституційної юрисдикції також робить висновок про неконституційність положень актів законодавства, які встановлюють обмеження стосовно реалізації конституційного права на звернення, зокрема, у формі скарг.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про звернення громадян» передбачено право громадян України звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями.

Відповідно до статті 7 вказаного Закону звернення, оформлені належним чинним і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Стосовно доводів скаржника про те, що судами попередніх інстанцій під час прийняття рішення не враховано правову позицію, висловлену Верховним Судом у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 23 травня 2018 року у справі № 825/602/17, від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 826/10548/17, від 15 січня 2020 року у справі №  200/19766/16-ц, а також Верховним Судом України у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, колегія суддів зазначає наступне.

Зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі справа № 825/602/17 та від 22 серпня 2018 року у справі № 826/10548/17 зроблено висновок про дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень та неможливість суду втручатися у такі повноваження.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.


У справі, що розглядається, повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг у сфері державної реєстрації речових прав та їх обтяжень регламентовано статтею 37 Закону №  1952-IV. Пунктом 7 Порядку № 1128 визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких комісія відмовляє у задоволенні скарги без розгляду по суті. В усіх інших випадках мотивована відмова у задоволенні скарги може бути прийнята лише за результатом розгляду такої скарги по-суті.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 805/4508/16-а.

Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що скарга, подана до Комісії з дотриманням встановленого статтею 37 Закону №  1952-IV строку, тому зобов`язання Міністерства юстиції України розглянути скаргу позивача по суті за даних обставин не є втручанням у дискреційні повноваження.

Також необґрунтованими є доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції Верховного Суду, що міститься у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, від 15 січня 2020 року у справі №  200/19766/16-ц, та Верховного Суду України, визначеної у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, оскільки у цих справах зроблено висновок про порядок визначення строку, з якого починається відлік позовної давності. Зокрема, проведено правовий аналіз понять «особа дізналася» та «особа могла дізнатися» про порушення свого права.

Як вбачається зі змісту рішень судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, суди врахували вищезазначені висновки судів щодо застосування цих понять та на цій підставі встановили час, з якого позивач об`єктивно могла дізнатися про порушення свого права діями державного реєстратора.

У цій справі Суд також бере до уваги позицію Європейської комісії за демократію через право (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року; пункти 11, 12 та 45), яка виходить з того, що у першій половині ХХ ст. верховенство права стало надзвичайно спірною концепцією тому, що архітектори «держави загального добробуту» тлумачили заперечення дискреційних повноважень влади, як заперечення ним державного втручання. В умовах суспільства, що стає все складнішим, дискреція розглядається як необхідний чинник прийняття рішень. Від середини ХХ ст. досягнуто порозуміння між концепцією верховенства права та питанням дискреційних повноважень. Дискрецію як таку було сприйнято. Проте її слід обмежувати буквою та метою закону, яким повноваження надаються, а так само іншими елементами верховенства права, приміром, шляхом забезпечення кожному доступу до справедливих процедур у безсторонньому та незалежному суді та шляхом застосування закону послідовно і однаково до всіх і у спосіб, позбавлений свавільності та не позбавлений здорового глузду.

Комісія зауважує, що застосовуючи формулу «accordance to the law» («відповідність закону»), ЄСПЛ загалом вимагає лише того, щоб владна дія держави спиралася на юридичну норму, існуючий зв`язок між демократією та верховенством права гарантував те, що певні дискреційні повноваження держави щодо обмеження прав людини були визначені законом (див.: Case of Iordachi and Others v. Moldova, заява № 25198/02).

Також Венеціанська комісія виходить з того, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь якої такої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

Отже, у справі, що розглядається, покладення на Міністерство юстиції України зобов`язання розглянути по суті заяву ОСОБА_1 від 31 січня 2020 року не є втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, оскільки, як правильно встановлено судами, відмова у задоволенні скарги без розгляду її по-суті за даних обставин є неправомірною.

При цьому колегія суддів зазначає, що враховуючи тривалість спірних правовідносин, що існують між учасниками справи, колегія суддів зазначає, що у межах цієї адміністративної справи вирішується лише публічно-правовий спір щодо правомірності наказу Міністерства юстиції України № 551/7 від 3 березня 2020 року про відмову у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації у зв`язку із закінченням встановленого законом строку подачі скарги.

Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy) серія A. 37, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands) серія A. 288, заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в рішеннях судів повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Враховуючи, що касаційний суд залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то в силу частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 3 вересня 2020 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                   Я.О. Берназюк

Судді:                                                                                               І.В. Желєзний

                                                                                                        Н.В. Коваленко
https://reyestr.court.gov.ua/Review/95904409
Записаний
 


Мониторинг доступности сайта Host-tracker.com
email