'ГРО-ЗА' - ГРОмадський правоЗАхисник
Форум => Запитання => Полеміки => Тема розпочата: focus від 13 Березня 2018, 23:21:53
-
Вже не актуально... Протиправно... Див. [url]http://gro-za.org/forum/index.php?topic=9108.0[/url] ([url]http://gro-za.org/forum/index.php?topic=9108.0[/url])
З метою збереження функціональності цієї теми, "полемічні" пости виокремлено і перенесенно у тему: [url]http://gro-za.org/forum/index.php?topic=9783.0.html[/url] ([url]http://gro-za.org/forum/index.php?topic=9783.0.html[/url])
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72269072 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72269072)
ОКРЕМА ДУМКА
Судді Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду
Крата В. І.
14 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 552/1529/16-ц
провадження № 61-601св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (головуючого), Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В. П. (суддя-доповідач), залишив без задоволення касаційну скаргу полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Полтаватеплоенерго», а рішення апеляційного суду Полтавської області від 27 вересня 2016 року без змін.
Не можу погодитися з таким рішенням колегії суддів з декількох причин.
По-перше, щодо кваліфікації договору, на підставі якого виник борг, стягнутий із відповідачів. Як свідчить аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій борг, який вимагав стягнути позивач (полтавське обласне комунальне виробниче підприємство теплового господарства «Полтаватеплоенерго») із відповідачів, виник внаслідок не оплати поставленої теплової енергії через приєднану мережу.
Відповідно до частини першої статті 714 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. Тлумачення як положень частини першої статті 714, так і інших норм глави 54 ЦК дозволяє стверджувати, що по своїй суті договір, на підставі якого відбувається постачання теплової енергії споживачу, є видом договору купівлі-продажу.
Такий же висновок можливо зробити й при тлумаченні норм, закріплених в Законі України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу). У тексті Закону України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) неодноразово вживається словосполучення «договір купівлі-продажу» (зокрема: стаття 1, частина четверта статті 19, частина перша статті 25, пункти 6, 7, 8 частини першої статті 31).
Натомість суди першої та апеляційної інстанції кваліфікували договір, на підставі якого виник борг, стягнутий із відповідачів, як договір про надання послуг теплопостачання. Зокрема із посиланням на норми Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції, чинній на час виникнення боргу).
Очевидно, що в цій ситуації існує колізія норм щодо кваліфікації договору постачання теплової енергії. Оскільки за ЦК - це вид договору купівлі-продажу. Натомість за Законом України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) - це вид договору про надання послуг. Для вирішення цієї колізії потрібно застосовувати частину другу статті 4 ЦК, яка закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України (рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 у справі № 6-59цс13, постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15).
Тому при вирішенні спору щодо стягнення боргу, який виник внаслідок не оплати поставленої теплової енергії через приєднану мережу, мали бути застосовані норми, які регулюють договір купівлі-продажу.
По-друге, щодо солідарного стягнення боргу із відповідачів. Усталеним є в доктрині цивільного права, що при існуванні множинності осіб у зобов'язанні виникають часткові зобов'язання (наприклад: Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової, Р. А. Майданика. - 3-тє вид., переробл. і доповн. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - С. 33; Цивільне право : підручник : у 2 т. / за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - Х.: Право, 2011. - Т. 2. - С. 35; Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х. : Страйд, 2012. - Том 7 : Загальні положення про зобов'язання та договір. - С. 165 - 169). Такий висновок підтверджується й тлумаченням статті 540 ЦК. Тому кредитор у частковому зобов'язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов'язок у рівній частці.
Також усталеним є в доктрині цивільного права, що солідарні зобов'язання виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання (наприклад: Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 2 т.] / Відп. ред В.Г. Ротань. - 2-ге вид. - Х.: Фактор, 2010. - Т. 1. - С. 645; Цивільне право : підручник : у 2 т. / за ред. В.І. Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - Х.: Право, 2011. - Т. 2. - С. 36; Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х. : Страйд, 2012. - Том 7 : Загальні положення про зобов'язання та договір. - С. 169 - 183). Такий же висновок дозволяє зробити і тлумачення статті 541 ЦК.
Як свідчить аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій в них відсутнє посилання на будь-яку норму закону, що передбачала б виникнення солідарного зобов'язання. Також немає вказівки й на пункт договору, який встановлює виникнення солідарного зобов'язання.
За такої ситуації були відсутні правові підстави для стягнення солідарно боргу із відповідачів.
По-третє, щодо переривання перебігу позовної давності внаслідок подання кредитором заяви про видачу судового наказу. Колегією суддів було підтримано застосування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду України, який міститься в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14.
В постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 вказано, що «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності». Тобто Верховним Судом України було здійснено розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК, яка містить підстави для переривання перебігу позовної давності.
Причиною для такого розширювального тлумачення Верховним Судом України положень статті 264 ЦК, вочевидь, стала неузгодженість матеріальних та процесуальних норм. Оскільки на момент прийняття ЦК в процесуальному законодавстві були відсутні правила про наказне провадження. І звісно, що норми ЦК не могли містити як підставу для переривання перебігу позовної давності подання кредитором заяви про видачу судового наказу. При прийнятті в 2004 році Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) і запровадженні наказного провадження зміни до статті 264 ЦК внесені не були.
Тому в судовій практиці існували численні спроби узгодити матеріальні і процесуальні норми щодо застосування позовної давності в наказному провадженні.
У листі Верховного Суду України від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ в порядку наказного провадження» вказувалося, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частини другої та третьої статті 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов'язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».
Натомість у пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв в порядку наказного провадження» зауважувалося, що «наявність спору про право (пункт другий частини третьої статі 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити коли із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».
Таким чином, фактично існували дві позиції щодо застосування позовної давності в наказному провадженні:
(а) позовна давність свідчить про наявність спору про право і виключає прийняття заяви про видачу судового наказу;
(б) позовна давність не повинна враховуватись судом без заяви особи, а тому вістуні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності.
В такій ситуації, коли існувала неоднозначна практика стосовно застосування позовної давності в наказному провадженні, навряд чи були підстави здійснювати розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК і робити висновок, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Оскільки розширювальне тлумачення статті 264 ЦК відбулося в інтересах кредитора, причому без врахуванні інтересів боржника. У якого фактично була відсутня можливість заявити про застосування позовної давності при наказному провадженні, а в суду - її врахувати.
Тому на підставі підпункту 7 пункту 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК, потрібно було постановити ухвалу про передачу справи на Велику Палату Верховного Суду, у зв'язку із необхідністю відступу від висновку, що міститься в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14.
Суддя В. І. Крат
-
(б) позовна давність не повинна враховуватись судом без заяви особи, а тому вістуні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності.
[/b]
Постанова від 21 січня 2015 року № 6-214цс14
подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.
Виходить, що суддя не має права відмовляти у прийнятті заяви про видачу СН з підстав спливу позовної давності, але якщо позовна давність спливла, то, відповідно, перебіг її строку закінчився, а отже, подання кредитором заяви про видачу СН у такому випадку, НЕ перериває перебіг строку позовної давності (бо немає чого переривати).
-
Виходить, що суддя не має права відмовляти у прийнятті заяви про видачу СН з підстав спливу позовної давності,
Не виходить. Це окрема думка судді. ВСУ вже давно з цим визначився. А в новому ЦПК ті "проколи" виправлено: Стаття 165. Підстави для відмови у видачі судового наказу
1. Суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо:
5) з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред’явлення позову в суд за такою вимогою;
7) судом раніше відмовлено у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини першої цієї статті;
але якщо позовна давність спливла, то, відповідно, перебіг її строку закінчився, а отже, подання кредитором заяви про видачу СН у такому випадку, НЕ перериває перебіг строку позовної давності (бо немає чого переривати).
Звісно, переривання позовної давності можливе лише в межах строку позовної давності. Тільки ж у разі боргу за жкп, це й борг складаєтся з окремих періодичних платежів. І позовна давність щодо кожного окремого платежу рахується окремо Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.
Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.
У знайденій focusом справі жодна інстанція цього не врахувала. Неправосудні рішення...
-
подання кредитором заяви про видачу СН у такому випадку, НЕ перериває перебіг строку позовної давності (бо немає чого переривати)
ст.264 ЦК
Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
З скасуванням судового наказу, вважається, що дія, яка викликала перерву (подання кредитором заяви про видачу СН) не припинилася, а тому перебіг позовної давності не почався заново, а отже у випадку подачі заяви про видачу СН позовна давність не переривалася.
-
подання кредитором заяви про видачу СН у такому випадку, НЕ перериває перебіг строку позовної давності (бо немає чого переривати)
ст.264 ЦК
Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
З скасуванням судового наказу, вважається, що дія, яка викликала перерву (подання кредитором заяви про видачу СН) не припинилася, а тому перебіг позовної давності не почався заново, а отже у випадку подачі заяви про видачу СН позовна давність не переривалася.
Що Ви хотіли сказати?
-
Що Ви хотіли сказати?
У певних випадках позовна давність може бути перервана ( ст. 264 ЦКУ). Це відбувається, коли особа здійснює дії, що свідчать про визнання свого боргу або іншого обов’язку, а також пред’явленням особою позову.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново(ч.3 ст.264 ЦК).
На думку кредитора (позивача), звернувшись до суду з заявою про видачу судового наказу, він перервав позовну давність, і строк позовної давності починається рахуватися заново.
Але з скасуванням судового наказу вважається, що жодних правових наслідків не настало, дія яка на думку кредитора викликала перерву(у тому числі право на задоволення судового наказу/позову, на отримання судового захисту) не припинилася -відсутня і не реалізована.
Тобто строк позовної давності не почався рахуватися заново, а тому не переривався.
Посилання банку на те, що ним було перервано строк позовної давності є безпідставним, оскільки судовий наказ видавався 14 листопада 2008 року, а 02 грудня 2008 року ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя судовий наказ скасований. Таким чином, із скасуванням судового наказу вважається, що позовна давність не переривалася, оскільки жодних правових наслідків не настало. З даним позовом банк звернувся до суду у липні 2015 року.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/57516476 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/57516476)
-
Не виходить. Це окрема думка судді. ВСУ вже давно з цим визначився. А в новому ЦПК ті "проколи" виправлено:
Це твердження науковця провідного закладу України
http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/7781/1/Krat_124-126.pdf (http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/7781/1/Krat_124-126.pdf)
-
Але з скасуванням судового наказу вважається, що жодних правових наслідків не настало, дія яка на думку кредитора викликала перерву(у тому числі право на задоволення судового наказу/позову, на отримання судового захисту) не припинилася -відсутня і не реалізована.
Тобто строк позовної давності не почався рахуватися заново, а тому не переривався.
Таким чином, із скасуванням судового наказу вважається, що позовна давність не переривалася, оскільки жодних правових наслідків не настало.
[url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/57516476[/url] ([url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/57516476[/url])
А хіба той факт, що після скасування судового наказу у позивача з"явилось право звернутись до суду в порядку позовного провадження - не є правовим наслідком?
....не допускається одночасне звернення до суду із
заявою про видачу судового наказу та пред'явлення позову про той
самий предмет і з тих самих підстав.
[url]http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0014740-11[/url] ([url]http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0014740-11[/url])
-
А хіба той факт, що після скасування судового наказу у позивача з"явилось право звернутись до суду в порядку позовного провадження - не є правовим наслідком?
Право на задоволення судового наказу/позову, на отримання судового захисту після скасування судового наказу є відсутнім і не реалізованим(не припиненим), а тому строк позовної давності у звязку з зверненням до суду з заявою про видачу судового наказу не переривався. Жодних правових наслідків ненастало.
-
А хіба той факт, що після скасування судового наказу у позивача з"явилось право звернутись до суду в порядку позовного провадження - не є правовим наслідком?
Право на задоволення судового наказу/позову, на отримання судового захисту після скасування судового наказу є відсутнім і не реалізованим(не припиненим), а тому строк позовної давності у звязку з зверненням до суду з заявою про видачу судового наказу не переривався. Жодних правових наслідків ненастало.
То дурня...
-
То дурня...
http://reyestr.court.gov.ua/Review/69859843 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/69859843)
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.
Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.
Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне.
Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене
http://reyestr.court.gov.ua/Review/58874783 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/58874783)
http://reyestr.court.gov.ua/Review/69649866 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/69649866)
-
Де там судовий наказ?
-
А хіба той факт, що після скасування судового наказу у позивача з"явилось право звернутись до суду в порядку позовного провадження - не є правовим наслідком?
Право на задоволення судового наказу/позову, на отримання судового захисту після скасування судового наказу є відсутнім і не реалізованим(не припиненим)....
Чому на Вашу думку право на судовий захист, після скасування судового наказу є відсутнім?
Хіба після скасування судового наказу заявник, що просив суд видати судовий наказ, як правило не звертається до суду в порядку позовного провадження?
А отже право на судовий захист як було у заявника(позивача) до подання заяви до суду на видання судового наказу, так і залишилось після скасування судом судового наказу....
-
Посилання банку на те, що ним було перервано строк позовної давності є безпідставним, оскільки судовий наказ видавався 14 листопада 2008 року, а 02 грудня 2008 року ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя судовий наказ скасований. Таким чином, із скасуванням судового наказу вважається, що позовна давність не переривалася, оскільки жодних правових наслідків не настало. З даним позовом банк звернувся до суду у липні 2015 року.
[url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/57516476[/url] ([url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/57516476[/url])
Кредитний договір між сторонами було ухвалено - 11 травня 2006 року.
Судовим наказом Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 листопада 2008 року з ОСОБА_4 стягнуто заборгованість.
02 грудня 2008 року ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя судовий наказ скасований.
У 2012 р. з іншого рахунку боржника було списано борг, що суд не визнав визнанням боргу відповідачем, та погашенням ним заборгованості.
З позовом банк звернувся до суду у липні 2015 року.
То з 14 листопада 2008 р. до липня 2015 р. пройшло більше 6 років....тому райсуд м. Запоріжжя і відхилив позов банку.
Видання судом судового наказу 14 листопада 2008 року перервало перебіг позовної давності, і позовна давність почала свій перебіг заново, але її строк сплив 14 листопада 2011р., а позивач звернувся з позовом у липні 2015 року.
-
Видання судом судового наказу 14 листопада 2008 року перервало перебіг позовної давності, і позовна давність почала свій перебіг заново, але її строк сплив 14 листопада 2011р., а позивач звернувся з позовом у липні 2015 року.
Видача судового наказу відповідно до українського законодавства не перериває строк позовної давності.
Чому на Вашу думку право на судовий захист, після скасування судового наказу є відсутнім?
А чому у наказному провадженні не захищене судом порушене право кредитора, а розяснено кредитору що його вимоги можуть бути розглянуті в позовному проваджені?
Де там судовий наказ?
Це Ви про що?
-
Видання судом судового наказу 14 листопада 2008 року перервало перебіг позовної давності, і позовна давність почала свій перебіг заново, але її строк сплив 14 листопада 2011р., а позивач звернувся з позовом у липні 2015 року.
Видача судового наказу відповідно до українського законодавства не перериває строк позовної давності.
Вибачте, я не правильно сформулював Вам мою відповідь - не видання судового наказу перериває перебіг позовної давності, а подання заяви до суду, про видання судового наказу перериває перебіг строку позовної давності.
Частиною 2 ст. 264 ЦПК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред"явлення особою позову.
А судовий наказ згідно ч.1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення.
http://zib.com.ua/ua/print/118909-vischiy_specsud_z_rozglyadu_civilnih_i_kriminalnih_sprav_zro.html (http://zib.com.ua/ua/print/118909-vischiy_specsud_z_rozglyadu_civilnih_i_kriminalnih_sprav_zro.html)
-
Видача судового наказу відповідно до українського законодавства не перериває строк позовної давності.
Чому на Вашу думку право на судовий захист, після скасування судового наказу є відсутнім?
А чому у наказному провадженні не захищене судом порушене право кредитора, а розяснено кредитору що його вимоги можуть бути розглянуті в позовному проваджені?
Право кредитора не захищено в наказному провадженні мабуть тому, що відповідач довів доказами в заяві про скасування судового наказу, що між позивачем(заявником) і відповідачем існує спір про право...
НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 100 Цивільного процесуального кодексу України
2. Ст. 100 ЦПК слід тлумачити як спеціальну норму, що встановлює підстави для відмови у прийнятті заяви виключно у наказному провадженні з урахуванням його специфіки. Коментована стаття встановлює вичерпний перелік підстав відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу:
• заявлено вимогу, яка не передбачена ст. 96 ЦПК;
• із заяви та поданих документів вбачається спір про право;
За наявності вказаних підстав суддя повинен роз'яснити заявнику, що заявлені ним вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.
[url]http://legalexpert.in.ua/komkodeks/gpk/93-gpk/4741-100.html[/url] ([url]http://legalexpert.in.ua/komkodeks/gpk/93-gpk/4741-100.html[/url])
-
Верховний суд
Постанова
Іменем України
28 березня 2018 року
м. Київ
справа № 761/26612/14-ц
провадження № 61-3184 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,
Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач-Фірма «Т.М.М.» - товариство з обмеженою відповідальністю,представник позивача-ОСОБА_3,відповідач-ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - товариство з обмеженою відповідальністю на рішення Апеляційного суду м. Києва в складі суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Соколової В. В., від 03 червня 2016 року.
Встановив:
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, ЦПК України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У вересні 2014 року Фірма «Т.М.М.» - товариство з обмеженою відповідальністю (далі -Фірма «Т.М.М.» - ТОВ» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості по житлово-комунальним послугам.
Позовна заява Фірми «Т.М.М.» - ТОВ мотивована тим, що товариство є експлуатуючою організацією будинку АДРЕСА_1 та надає житлово-комунальні та інші послуги мешканцям даного будинку. ОСОБА_4 є власником квартири НОМЕР_1 у вказаному будинку та користується всіма житлово-комунальними та іншими послугами які надає позивач.
15 березня 2005 року між позивачем та відповідачем було укладено договір за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язалася прийняти надані позивачем послуги та щомісячно оплачувати їх, однак свої зобов'язання виконує неналежним чином. За період з 01 квітня 2011 року по 31 листопада 2013 року у відповідача виникла заборгованість за надані позивачем послуги, яка станом на 01 лютого 2014 року складає 40 969 грн 67 коп. У добровільному порядку ОСОБА_4 борг не погашає, а тому позивач вимушений був звернутися до суду із вказаним позовом.
На підставі наведеного Фірма «Т.М.М.» - ТОВ просило суд стягнути з відповідача на свою користь 40 969 грн 67 коп. заборгованості та 409 грн 70 коп. витрат по сплаті судового збору.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача серед іншого просив відмовити у позові через пропуск позивачем строку на звернення до суду із вказаним позовом.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь Фірма «Т.М.М.» - ТОВ заборгованість за житлово-комунальні послуги за період з 01 квітня 2011 року по 31 листопада 2013 року в розмірі 40 969 грн 67 коп. та судовий збір в розмірі 409 грн 70 коп.
Рішення суд першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем у справі не спростовано належними та допустимими доказами підстави позову про наявність відповідної заборгованості відповідача перед позивачем за надані житлово-комунальні послуги і додаткові послуги, передбачені договором. Крім того, суд дійшов висновків, що часткова оплата відповідачем отриманих послуг свідчить про визнання ним умов договору та отримання послуг.
Посилання на пропуск позивачем строку позовної давності суд визнав безпідставними з посиланням на те, що позивач звертався до Шевченківського районного суду м. Києва із заявою про видачу судового наказу про стягнення ОСОБА_4 на користь Фірма «Т.М.М.» - ТОВ заборгованості за житлово-комунальні послуги у розмірі 40 969 грн 67 коп., в зв'язку з чим, судом було видано судовий наказ від 24 квітня 2014 року (а. с. 50). Ухвалою цього ж суду від 27 червня 2014 року зазначений судовий наказ було скасовано (а. с. 51) і тому строк позовної давності у позивача переривався з дня подання до суду заяви про видачу судового наказу. З моменту скасування судового наказу до моменту подачі позовної заяви 3 роки не пройшло.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 03 червня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2016 року змінено шляхом зменшення розміру заборгованості, що підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь Фірма «Т.М.М.» - ТОВ за період з 01 травня 2011 року по 31 листопада 2013 року з 40 969 грн 67 коп. до 22 394 грн 47 коп. та зменшення розміру витрат по сплаті судового збору, що підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь Фірма «Т.М.М.» - ТОВ з 409 грн 70 коп. до 223 грн 94 коп.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про необхідність задоволення позову в повному розмірі з таких підстав.
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31 серпня 2009 року № 979 «Про погодження тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» від 31 серпня 2009 року для будинку АДРЕСА_1 погоджено розмір платежів за послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкових територій у розмірі 3 грн 19 коп. за 1 кв. м. загальної площі квартири. Судом встановлено, що відповідачеві нараховуються позивачем витрати на утримання будинку (експлуатаційні послуги) із розрахунку 4 грн 76 коп. за 1 кв. м. загальної площі квартири.
Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що збільшення вартості послуг по утриманню будинку та прибудинкової території по АДРЕСА_1 з 3 грн 19 коп. за 1 кв. м. загальної площі квартири до 4 грн 76 коп. за 1 кв. м. є доцільним та обґрунтованим, та що ОСОБА_4 погодилась на збільшення відповідних тарифів.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновків, що розмір заборгованості ОСОБА_4 за надані їй послуги Фірма «Т.М.М.» - ТОВ за період з травня 2011 року по листопад 2013 року, відповідно до заявлених позовних вимог, з урахуванням тарифу 3 грн 19 коп. за 1 кв. м., при відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вартості послуги по утриманню служби охорони в розмірі 324 грн 69 коп. щомісячно, вартості послуги з обслуговування системи будинкового зв'язку в розмірі 19 грн 45 коп. щомісячно та вартості послуги з обслуговування системи колективної телевізійної мережі в розмірі 24 грн 50 коп. щомісячно та, з урахуванням сплачених відповідачем за надані послуги 4 357 грн 41 коп., становить 22 394 грн 47 коп. Питання щодо зміни апеляційним судом суми стягнутих з відповідача судових витрат є похідним.
У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Фірма «Т.М.М.» - ТОВ просить скасувати рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 червня 2016 року, задовольнити позовні вимоги про стягнення з відповідача 40 969 грн 67 коп. заборгованості, стягнути з відповідача на користь позивача 409 грн 70 коп. судового збору.
Касаційна скарга Фірми «Т.М.М.» - ТОВ мотивована тим, що судом апеляційної інстанції безпідставно зроблено висновки про необхідність виключення із суми заборгованості відповідача перед позивачем заборгованість за надані додаткові послуги, оскільки надання таких послуг не заборонено законом, позивачем такі послуги надаються і вони використовуються. При цьому товариство діє у відповідності до вимог укладеного 15 березня 2005 року договору з ОСОБА_4, яку 01 березня 2009 року було належним чином повідомлено про зміну тарифів на відповідне обслуговування.
Відповідач правом на подання заперечення на касаційну скаргу не скористалася.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року справа призначена до судового розгляду.
Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
22 січня 2018 року справа передана на розгляд Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга Фірми «Т.М.М.» - ТОВ підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» порядок надання житлово-комунальних послуг, їх якісні та кількісні показники мають відповідати умовам договору та вимогам законодавства.
Згідно положень статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», перелік житлово-комунальних послуг та їх склад залежно від функціонального призначення визначаються центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
Статтею 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачений розподіл житлово-комунальних послуг за порядком затвердження цін/тарифів, а саме:
1) перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади;
2) друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території;
3) третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).
Ціни/тарифи на комунальні послуги та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій формуються і затверджуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень, визначених законом.
Судами встановлено, що ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1.
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31 серпня 2009 року № 979 «Про погодження тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» для будинку АДРЕСА_1 погоджено розмір платежів за послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкових територій у розмірі 3 грн 19 коп. за 1 кв. м. загальної площі квартири.
15 березня 2005 року між ОСОБА_4 та ТОВ Фірма «Т.М.М.» було укладено договір про участь у витратах на утримання жилого будинку та прилеглої території № 12ж/Вл 49А-05, предметом якого є забезпечення позивачем обслуговування та поточного ремонту жилого будинку НОМЕР_2 і прилеглих до нього територій (пункт 1.1. договору). Пунктом 1.2. вказаного договору передбачено, що Фірма «Т.М.М.» - ТОВ зобов'язується надати співвласнику перелік наступних послуг: постачання електро- та теплоенергії, водою у відповідності з діючими в Україні стандартами; забезпечення утримання нежитлового фонду жилого комплексу і прилеглих територій; обслуговування експлуатація, поточний та капітальний ремонт; забезпечення контролю за приміщенням сторонніх осіб та переміщення товарно-матеріальних цінностей в межах житлового будинку; забезпечення трансляції кабельного телебачення; надання додаткових послуг по забезпеченню безпечного та комфортного проживання співвласника та проживаючих разом з ним осіб за додаткову плату. Відповідно до пункту 3.4. вищезазначеного договору, додаткові послуги по обслуговуванню жилого приміщення надаються співвласнику на підставі розцінок, встановлених підприємством і погоджених із співвласником.
Нарахування позивачу вартості житлово-комунальних послуг здійснюється відповідачем із розрахунку 4 грн 76 коп. за 1 м. кв. загальної площі квартири. Збільшення вартості житлово-комунальних послуг з 3 грн 19 коп. за 1 кв. м. до 4 грн 76 коп. за 1 м. кв. зумовлено наданням Фірмою «Т.М.М.» - ТОВ додаткових послуг у вигляді утримання служби охорони, обслуговування системи будинкового зв'язку, обслуговування системи колективної телевізійної мережі.
Зазначені послуги не є обов'язковими відповідно до умов договору та закону, а є додатковими, і матеріали справи не містять відомостей про укладення між сторонами у справі договору про погодження надання та оплату вказаних додаткових послуг.
Виходячи з вищенаведеного, суд апеляційної інстанції правомірно дійшов висновку щодо необхідності виключення із загальної суми нарахованої позивачем заборгованості суми боргу відповідача за додатковими послугами через недоведеність факту погодження між сторонами у справі необхідності їх надання та оплати, а також необхідності виключення із загальної суми заборгованості оплачені відповідачем послуги.
З огляду на викладене, посилання касаційної скарги на незаконність висновків апеляційного суду про необхідність задоволення позову частково, а саме в доведеній його частині, є необґрунтованими.
У зв'язку з наведеним вище, судове рішення суду апеляційної інстанції за правилами статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Враховуючи, що судове рішення слід залишити без змін, а скаргу без задоволення, суд касаційної інстанції немає підстав для зміни розподілу судових витрат понесених при розгляді справи судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу. Інші учасники справи не заявили до відшкодування судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України,
Постановив:
Касаційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - товариство з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 червня 2016 року залишити без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги покласти на Фірму «Т.М.М.» - товариство з обмеженою відповідальністю.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: С. Ю. Мартєв
В.В. Пророк
І.М. Фаловська
С.П. Штелик
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73195082# (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73195082#)
Справа № 761/26612/14-ц
Провадження №2/761/3655/2016
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
14 березня 2016 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Осаулова А.А.,
при секретарі Вольда М.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженої відповідальності до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, -
В С Т А Н О В И В :
У вересні 2014 року Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженої відповідальністю (надалі - позивач) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 (надалі - відповідач) про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.
Заочним рішенням від 08 квітня 2015 року позов Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженої відповідальності до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги було задоволено. За наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення, ухвалою суду від 15 січня 2016р. вказане заочне рішення було скасоване та справу призначено до розгяду в загальному порядку.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що позивач являлась експлуатуючою організацією будинку АДРЕСА_1 та надає житлово-комунальні та інші послуги мешканцям даного будинку. ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, і відповідно користується всіма житлово-комунальними та іншими послугами, які надає позивач.
15 березня 2005 року між позивачем та відповідачем було укладено Договір № 12ж/Вл49-05 (надалі - Договір), згідно умов якого відповідач зобов'язаний прийняти надані позивачем послуги та щомісячно оплачувати їх повністю в термін до 10 числа наступного місяця.
Відповідач щомісяця отримував від позивача рахунки на оплату квартирної плати та комунальних послуг, однак платежі здійснював не регулярно, внаслідок чого за період з 01 квітня 2011 року по 31 листопада 2013 роки утворився борг, який станом на 01.02.2014р. складає у розмірі 40969,67 грн. Оскільки відповідач у добровільному порядку борг не погашає, позивач вимушений був звернутися до суду за його примусовим стягненням.
Представник позивача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив позов задовольнити. Зазначив, що жодних скарг на недання послуг або їх неякісне надання від позивача не було, а розраховані суми - це за додаткові послуги, які надаються і в квартиру відповідача, яка частково сплачує за них, а тому з договором погодилась.
Представник відповідач у судовому засідання заявлені вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні посилаючись на письмові заперечення, в яких зазначив, що між позивачем та відповідачем не були погоджені ні розцінки, ні умови надання додаткових послуг відповідно до п. 3.4. укладеного Договору №12ж/Вл49-05 від 15.03.2005р. такі як: утримання служби охорони, обслуговування системи будинкового зв'язку (відеопристрій), обслуговування системи відео спостереження, обслуговування системи колективної телевізійної мережі. Крім того, ОСОБА_1 неодноразово повідомляла позивача про те, що вона відмовляється від отримання зазначених послуг. Також вважає, що позивач безпідставно нараховує витрати на послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкових територій у розмірі 4,76 грн., хоча відповідно до Розпорядження КМДА № 979 від 31.08.2009р. «Про погодження тарифів на послуги з утримання будинків і споруд на прибудинкових територіях» для будинку по АДРЕСА_1 погодженно розмір платежів в 3,19 грн. за кв. м. загальної площі квартири. Отже зазначені нарахування позивача є незаконними та не підлягають задоволенню. Крім того, відповідач звертав увагу суду на те, що строк позовної давності сплинув ще в січні 2014 року, оскільки останній платіж був зроблений ще у грудні 2010 року і позивачу було відомо про порушення його права, у зв'язку з чим з цієї дати почався відлік строку права звернення до суду. Проте позивач звернувся з позовом лише в вересні 2014 року. Таким чином просив відмовити у позові застосувавши позовну давність.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2, що підтверджується Договором купівлі - продажу квартири від 02 березня 2005 року серія ВСА № 252154 (а.с. 49).
15 березня 2005 року між Фірмою «Т.М.М. - Товариство з обмеженою відповідальністю» та відповідачем було укладено Договір про участь у витратах на утримання житлового будинку і прилеглої території № 12ж/Вл49-05 (а.с. 5-6).
Відповідно до п. 1.1 Договору, його предметом є забезпечення позивачем обслуговування і поточного ремонту жилого будинку, в якому знаходиться квартира співвласника і прилеглих до нього територій.
Відповідно до п. 1.2 Договору позивач, який здійснює експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_1 зобов'язався надати позивачу наступний комплекс послуг: постачання електро- і теплоенергії, водою, у відповідності з діючими в Україні стандартами; забезпечення нежилого фонду жилого комплексу і прилеглих територій; обслуговування, експлуатація, поточний і капітальний ремонт; забезпечення контролю за рухом (не допуском) сторонніх осіб і переміщенням товарно-матеріальних цінностей в межах жилого будинку; забезпечення трансляції програм кабельного телебачення; надання додаткових послуг по забезпеченню безпечного і комфортного проживання співвласника і проживаючих з ним осіб за додаткову плату.
В свою чергу відповідач, відповідно до положень п. 3.1 Договору, зобов'язався оплачувати спожиті послуги до 10-го числа наступного місяця, в сумі, вказаній в наданому рахунку на оплату послуг, яка є одночасно актом наданих послуг.
Крім того, згідно п. 2 Договору відповідач зобов'язався в терміни і порядку, встановлені п. 3.1 Договору, пропорційно своїй частині власності в цьому жилому будинку в розмірі, встановленому діючим законодавством оплачувати підприємству спожиті послуги, а саме: диспетчеризацію і технічне обслуговування ліфтів, вивіз побутових відходів, обслуговування вузлів обліку жилого будинку, їх стандартизація і метрологія, обслуговування водостоків, люків, димовентеляційних каналів, протипожежної автоматики, внутрішні і зовнішні тепло - і електропроводи будинку, дезінфекцію, дератизацію, послуги аварійних служб, підготовку будинку до експлуатації в зимній період, електроенергію на роботу ліфтів, на освітлення сходових майданчиків, опалення місць загального користування, води на помив та полив прилеглих територій, податку на землю, матеріальні витрати, витрати на забезпечення адміністративних приміщень і апарату управління, санітарне обслуговування прилеглих територій і допоміжних приміщень будинку, технічне обслуговування, комунальні і інші платежі, передбачені діючим законодавством України і цим договором.
Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник.
У ч. 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За приписами ч. 1 ст. 319 ЦК України лише власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Так, тягар утримання майна лежить на власникові, що відповідає ст. 322 ЦК України, згідно якої власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
На підставі ст.ст. 66, 67 ЖК України плата за користування житлом /квартирна плата/ обчислюється виходячи із загальної площі квартири, а плата за комунальні послуги /водопостачання, газ, та інші послуги/ береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Відповідно до п. 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 572 від 08 жовтня 1992 р. «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власник та наймач (орендар) квартири, житлового приміщення у гуртожитку зобов'язаний: укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем відповідно до типового договору; оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
При цьому, положеннями ст. 151, 162 Житлового кодексу Української РСР встановлено, що громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку придомову територію. Плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Як встановлено в судовому засіданні, позивач свої зобов'язання за Договором виконував належним чином, про що свідчать копії рахунків на оплату послуг наданих позивачем відповідачу за період з січня 2011 року по листопад 2013 року (а.с. 12-46). Однак, відповідач несвоєчасно та не в повному обсязі сплачував за житлово-комунальні послуги, у зв'язку з чим в період з 01 квітня 2011 року по 31 листопада 2013 року у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі - 40 969 грн. 67 коп.
21 травня 2012 року позивачем була направлена відповідачу досудова вимога про термінову оплату спожитих житлово-комунальних послуг згідно Договору (а.с. 47).
В зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за Договором, станом на 01 лютого 2014 року сума заборгованості в період з 01 квітня 2011 року по 31 листопада 2013 року з боку відповідача перед позивачем становила - 40 969 грн. 67 коп., що підтверджується наданими позивачем розрахунками (а.с. 8-9, 10-11), перевіреними у судовому засіданні.
Проте, отримавши даний лист 31 травня 2012 року (а.с. 48), вимогу позивача щодо погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги відповідач залишив без уваги.
Між тим, судом відхиляються заперечення представника відповідача проти позову із посиланням на необґрунтованість рахунків на оплату послуг, наданих Фірмою «Т.М.М.».
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Відповідально до ст. 32 Закону № 1875-IV розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.
Відповідно до ст. 7 Закону № 1875-IV, ст. 28 «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги належить до повноважень органів місцевого самоврядування.
У межах судового засідання представник позивача вказував на те, що при складенні рахунків вони керувались відповідними Розпорядженнями КМДА про затвердження тарифів, і включали у них вартість додаткових робіт за договором.
Умовами договору передбачено надання позивачем додаткових послуг з метою поліпшення комфортного мешкання та проведення додаткового комплексу робіт, направлених на підтримання в належному стані конструкцій та систем інженерного обладнання будинку і прибудинкової території, збереження експлуатаційних якостей, не пов'язаних із зміною основних техніко-економічних показників. Надання таких послуг не суперечить нормам чинного законодавства, включення до договору відповідних положень відповідає ст. ст. 6, 627, 628 ЦК України.
Доказів протиправного застосування відповідачем цін і тарифів при обрахуванні плати за житлово-комунальні послуги відповідач не надав.
Крім того, відповідачем не надано належних доказів ненадання або неналежного надання Фірмою «Т.М.М.»- ТОВ житлово-комунальних послуг та додаткових послуг, передбачених договором. Крім того, часткова оплата відповідачем отриманих послуг свідчить про визнання ним умов договору та отримання послуг.
Водночас, в судовому засіданні представником відповідача було заявлено про необхідність застосування позовної давності, які не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Як передбачено ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно правової позиції висвітленій в Постанові Верховного Суду України від 19.03.2014р. у справі № 6-14цс14 відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Позовна давність відповідно до ч.1 ст. 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст.ст. 253-255 цього Кодексу.
Ч. 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давніст переривається у разі пред'явлення особою позову до кожного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимог, право на яку має позивач.
Судовий наказ відповідно до частини 1 статті 95 ЦПК України є особливою фомою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
Крім того, за умовами правової позиції ВСУ від 21.01.2015р. №6-214цс14 встановлено, що судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.
Судом встановлено, що позивач звертався до Шевченківського районного суду м. Києва з заявою про видачу судового наказу про стягнення ОСОБА_1 на користь Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженої відповідальності заборгованість за житлово-комуналь послуги у розмірі 40 969,67 грн., в зв'язку з чим було видано судовий наказ від 24 квітня 2014 року(а.с. 50). Між тим, ухвалою суду від 27.06.2014р. зазначений судовий наказ було скасовано (а.с. 51).
Тобто строк позовної давності у позивача переривався з дня подання до суду заяви про видачу судового наказу. З моменту видачі судового наказу позивач вважав свої права захищеними. І лише з моменту постановлення судом 27.06.2014 р. ухвали про скасування судового наказу позивач довідався про порушення свого права. Оскільки з моменту скасування судового наказу 3 роки не пройшло, підстав для застосування позовної давності суд не вбачає.
Тому, із врахуванням дати подання даного позову, 09.09.2014 року, перебіг позовної давності починається саме з ціє дати, відтак суд не вбачає підстав для застосовуються строків позовної давності.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі
Відповідно до ст. 88 ЦПК України суд присуджує до стягнення з відповідача на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору в сумі 409 грн. 70 коп., які сплачено позивачем за подання позову до суду, виходячи із суми позовних вимог, які задоволено судом.
Враховуючи викладене, на підставі ст. 66, 67, 151, 162 Житлового кодексу Української РСР, ст.ст. 4, 11, 256, 257, 261, 317, 319, 322, 525, 526, 902 ЦК України, ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», п. 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, та керуючись ст.ст. 10, 11, 57-60, 64, 74, 76, 88, 169, 179, 208, 209, 212-215, 218, 228, 232, 294, 296 ЦПК України, суд -
В И Р І Ш И В:
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженої відповідальності заборгованість за житлово-комунальні послуги за період з 01 квітня 2011 року по 31 листопада 2013 року в розмірі - 40 969 гривень 67 коп. та судовий збір у розмірі - 409 грн. 70 коп.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/56596841# (http://reyestr.court.gov.ua/Review/56596841#)
-
http://reyestr.court.gov.ua/Review/86364861 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/86364861)
Постанова
Іменем України
03 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 216/6655/15-ц
провадження № 61-32163св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - Комунальне підприємство теплових мереж «Криворіжтепломережа»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 01 березня 2017 року у складі судді Кузнецова Р. О. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2017 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У серпні 2015 року Комунальне підприємство теплових мереж «Криворіжтепломережа» (далі - КПТМ «Криворіжтепломережа») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за постачання теплової енергії.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що ним здійснюється постачання теплової енергії в квартиру відповідача, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки будинок АДРЕСА_2 є багатоповерховим, опалення до квартири АДРЕСА_3 здійснюється від транзитних трубопроводів житлового будинку і є невід`ємною частиною системи опалення вказаного будинку, що свідчить про те, що відповідач фактично отримує теплову енергію в приміщенні. Будинок відповідача підключено до системи централізованого теплопостачання, а тому він є споживачем житлово-комунальних послуг. Отже, між сторонами фактично склались договірні відносини з приводу надання теплової енергії.
Відповідач у повному обсязі оплату за отримані послуги не здійснювала, у зв`язку з чим позивач звертався до суду з заявою про видачу судового наказу, але за заявою боржників судовий наказ № 216/3983/14-ц від 04 червня 2014 року, виданий Центрально-Міським районним судом м. Кривого Рогу про стягнення заборгованості у розмірі 9 452,78 грн на користь КПТМ «Криворіжтепломережа», 21 серпня 2014 року скасовано.
Тому позивач звернувся до суду в порядку позовного провадження та просив стягнути з відповідача на користь КПТМ «Криворіжтепломережа» суму боргу з оплати за централізоване опалення за період з 01 листопада 2010 року до 01 лютого 2014 року, яка складає 9 452,78 грн,
Рішенням Центрального-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 01 березня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КПТМ «Криворіжтепломережа» суму заборгованості з оплати за централізоване опалення у розмірі 3 633,32 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем порушено зобов`язання з оплати за фактично отриманні послуги з постачання теплової енергії. Суд зазначив, що відповідно до вимог статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та статті 24 Закону України «Про теплопостачання» обов`язок щодо укладення договору на постачання теплової енергії покладено на споживача, а тому такий договір є публічним, що відповідає вимогам статті 633 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Оскільки відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, суд стягнув заборгованість в межах позовної давності, а саме за період з вересня 2012 року до січня 2014 року.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2017 року апеляційну скаргу КПТМ «Криворіжтепломережа» задоволено частково. Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилено. Рішення центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 01 березня 2017 року змінено, збільшено розмір стягнутої з ОСОБА_1 на користь КПТМ «Криворіжтепломережа» заборгованості з оплати за централізоване опалення до 7 056,77 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Збільшуючи розмір заборгованості за постачання теплової енергії, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у спірному випадку мало місце переривання позовної давності видачею судового наказу від 04 червня 2014 року, а тому заборгованість підлягає стягненню за період з 04 червня 2011 року до 01 січня 2014 року. При цьому апеляційній суд погодився з висновками суду першої інстанції, що між сторонами фактично склались договірні відносини, які відповідають вимогам статті 633 ЦК України щодо публічного договору.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову в позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не встановлено факту звернення заявника до КПТМ «Криворіжтепломережа» про укладення договору щодо надання послуг з теплопостачання або факту сплати нею платежів за наданні їй послуги, а тому суди дійшли помилкового висновку про те, що між сторонами виникли договірні відносини. Дії позивача щодо вимоги сплати грошових коштів за послуги, які їй не надавались, як споживачу, можна вважати як ведення агресивної підприємницької діяльності, що заборонено Законом України «Про захист прав споживачів». Висновки судів про позовну давність не відповідають вимогам закону, а саме подана до суду заява про видачу судового наказу не може слугувати підставою для переривання позовної давності в розумінні вимог частини другої статті 264 ЦК України, оскільки, подання до суду вказаної заяви не є тотожним поданню позовної заяви у розумінні ЦК України. Судами не враховано, що заяву про видачу судового наказу подано до суду за межами трирічної позовної давності, а саме позов подано до суду 21 травня 2014 року, а про порушене право позивач дізнався 01 листопада 2010 року. Крім того, судами не враховано, що в квартирі відповідача взагалі відсутні інженерні мережі централізованого теплопостачання, цей факт підтверджується звітом про проведення технічного обстеження інженерних мереж від 28 березня 2016 року.
Заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопад 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва № 1324 від 10 вересня 1997 року про право власності належить квартира АДРЕСА_4 .
Між позивачем та відповідачем виникли правовідносини з надання та споживання комунальних послуг з центрального опалення, які врегульовано Законом України «Про житлово-комунальні послуги», Законом України «Про теплопостачання», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які затверджені Постановою КМУ України від 21 липня 2005 року № 630 (далі - Правила № 630).
Відповідно до частин першої-третьої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Правила № 630 передбачають, що договір про надання послуг укладається між виконавцем послуг і споживачем.
Відсутність укладеного договору не звільняє споживачів від сплати за фактично надані послуги.
У постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі
№ 6-2951цс15 зроблено висновок, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Частиною шостою статті 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Статтею 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що споживач зобов`язаний за власний рахунок ремонтувати та міняти санітарно-технічні прилади і пристрої, обладнання, що вийшли з ладу з його вини; дотримуватися вимог житлового та містобудівного законодавства щодо здійснення ремонту чи реконструкції приміщень або їх частин, не допускати порушення законних прав та інтересів інших учасників відносин у сфері житлово-комунальних послуг; своєчасно проводити підготовку житлового будинку, помешкання (в якому він проживає або належить йому на праві власності) та його технічного обладнання до експлуатації в осінньо-зимовий період.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов`язань з оплати послуг з теплопостачання, у результаті чого, за розрахунком позивача, утворилася заборгованість у розмірі 9 452,78 грн за період з 01 листопада 2010 року до 01 лютого 2014 року.
Встановивши такі обставини, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про покладення на відповідача обов`язку сплатити заборгованість послуги з теплопостачання.
З урахуванням заяви відповідача про застосування позовної давності апеляційний суд обґрунтовано поклав на відповідача обов`язок зі сплати заборгованості у розмірі 7 056,77 грн. за період з 04 червня 2011 року до 01 січня 2014 року
Доводи касаційної скарги про те, що внаслідок проведеної реконструкції здійснено відключення від опалення у спірній квартирі, а тому відповідач не має обов`язку сплачувати послуги з централізованого опалення не заслуговують уваги з таких підстав.
Відповідно до пункту 25 Правил № 630 відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється в порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 року № 4 (зі змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 06 листопада 2007 року № 169) (далі - Порядок), який був чинним на час виникнення спірних відносин, встановлено процедуру відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води житлового будинку при відмові споживачів від послуг централізованого опалення та постачання гарячої води, яка передбачає наявність дозволу на таке відключення у формі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання, яка створюється рішенням органу місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади.
Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2007 року № 169 до Порядку внесено зміни, які унеможливлювали відключення від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання окремих квартир у багатоквартирному будинку і дозволяють таке відключення лише щодо будинку в цілому.
Пунктом 26 Правил № 630 передбачено, що відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється за умови забезпечення безперебійної роботи інженерного обладнання будинку та вжиття заходів щодо дотримання в суміжних приміщеннях вимог будівельних норм і правил з питань проектування житлових будинків, опалення, вентиляції, кондиціонування будівельної теплотехніки; державних будівельних норм з питань складу, порядку розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва, а також норм проектування реконструкції та капітального ремонту в частині опалення.
Згідно з пунктами 2.6, 2.7 Порядку по закінченню робіт складається акт про відключення будинку від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання і в десятиденний термін подається заявником до постійно діючої міжвідомчої комісії для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення і постачання гарячої води на затвердження. Після затвердження акта на черговому засіданні постійно діючої міжвідомчої комісії для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення і постачання гарячої води сторони переглядають умови договору про надання послуг з централізованого теплопостачання.
Тобто єдиною законною підставою для відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення є відповідний акт постійно діючої міжвідомчої комісії для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення і постачання гарячої води. Інших підстав чинне законодавство не передбачає.
Матеріали справи не містять акта щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення у будинку, де знаходиться квартира відповідача, а відповідач не посилалася на його наявність. Натомість позивачем доведено факт постачання теплової енергії до будинку.
Посилання заявника на неврахування судами звіту про проведення технічного обстеження інженерних мереж від 28 березня 2016 року не заслуговує на увагу, оскільки він не є належним підтвердженням припинення постачання теплової енергії до будинку, його складено за межами періоду, за який стягнута заборгованість.
У касаційній скарзі заявник посилається на незастосування судами норм Закону «Про захист прав споживачів», «;Про житлово-комунальні послуги», ЦК України, які передбачають дотримання принципу свободи договору, обов`язковості дотримання письмової форми правочину, недопустимості примушування сплачувати кошти за послуги, які не надавалися.
Проте судові рішення в частині змісту правовідносин, що склалися між сторонами, належним чином мотивовані з посиланням на норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Тому доводи заявника про незастосування вказаних ним норм матеріального права не заслуговують на увагу.
Заявник також посилається на незастосування судами наслідків спливу позовної давності.
Проте з приводу цього питання рішення апеляційного суду є належним чином мотивованим, судом правильно застосувати норми ЦК України щодо позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частин першої, другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, позовна давність переривається у разі пред`явлення позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Позивачем пред`явлено позов про стягнення заборгованості за період з 01 листопада 2010 року до січня 2014 року. Відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу трирічної позовної давності. Водночас у справі встановлено, що позивач вже звертався із заявою про видачу судового наказу, за наслідками якої Центрально-Міським районним судом м. Кривого Рогу 04 червня 2014 року був виданий судовий наказ № 216/3983/14-ц про стягнення заборгованості за той же період з іншого боржника - ОСОБА_3 , проте за заявою останньої 21 серпня 2014 року цей судовий наказ скасовано.
Зважаючи на вказану обставину, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що наслідком звернення до суду із заявою про видачу судового наказу є переривання позовної давності. Відповідно обґрунтованим є рішення апеляційного суду про стягнення заборгованості в межах позовної давності за період з 04 червня 2011 року до січня 2014 року.
Заявник вважає, що заява про видачу судового наказу не може ототожнюватися з позовом, а тому не тягне переривання позовної давності.
Таке власне тлумачення відповідних норм матеріального права не заслуговує на увагу.
Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій (далі - ЦПК України 2004 року) є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
Ураховуючи те, що судовий захист права на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц (провадження № 61-13753св18).
Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
За змістом статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Оскаржувані рішення суду першої інстанції у незмінній частині та рішення апеляційного суду містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, з урахуванням змін, внесених апеляційним судом, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Інші аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду першої інстанції у незміненій частині та суду апеляційної інстанцій, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судових рішень.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Яремко
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
Згідно відомою практикою Верховного суду України
http://reyestr.court.gov.ua/Review/64712089 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/64712089)
видача судового наказу про стягнення з відповідачів заборгованості не перериває перебігу позовної давності
-
Верховний Суд взагалі застосував правило про переривання позовної давності двічі !!!, оскільки позивач –
комунальне підприємство, яке надає послуги з теплопостачання, з заявою про видавання судового наказу звертався у 2010 та 2013 рр.
Такий підхід не ліпиться купи ні з правової точки зору, ні з логічної.
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74342577 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74342577)
23 травня 2018 року
м. Київ
справа № 216/5756/15-ц
провадження № 61-13753св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - комунальне підприємство теплових мереж «Криворіжтепломережа»,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року у складі судді Онопченка Ю. В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року у складі суддів: Митрофанової Л. В.,
Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2015 року комунальне підприємство теплових мереж «Криворіжтепломережа» (далі - КПТМ «Криворіжтепломережа») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за послуги з теплопостачання.
Позовна заява мотивована тим, що КПТМ «Криворіжтепломережа» здійснює постачання теплової енергії для потреб опалення і гарячого водопостачання населенню, яке зобов'язане здійснювати оплату за отримання теплової енергії згідно з особовим розрахунком і встановленими тарифами. Позивачем щомісяця відповідачу за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до тарифів на теплову енергію постачається теплова енергія у вигляді централізованого опалення, однак відповідач всупереч вимогам статей 67, 68 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), статей 20, 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» не здійснює оплату за надані послуги. У зв'язку із цим за період з 01 лютого
2008 року до 01 листопада 2013 року утворилась заборгованість у розмірі
18 222,37 грн.
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня
2016 року, позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь КПТМ «Криворіжтепломережа» заборгованість за надані послуги з теплопостачання в розмірі 18 222,37 грн. Вирішено питання щодо судових витрат у справі.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за період з 01 лютого
2008 року до 01 листопада 2013 року за квартирою АДРЕСА_1 утворилася заборгованість за отриману теплову енергію у розмірі
18 222,37 грн. Ця заборгованість підлягає стягненню з ОСОБА_4, оскільки він зареєстрований в квартирі з 03 жовтня 1997 року.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, крім цього додав, що застосування строку позовної давності в даному випадку не може мати місце, оскільки позовна давність двічі переривалася шляхом звернення до суду з заявою про видачу судового наказу у 2010, 2013 роках. Також зазначив те, що відповідач не укладав з позивачем договір про отримання послуг з теплопостачання, але це не звільняє його від сплати заборгованості за надані послуги, оскільки він зареєстрований у квартирі та користується послугами.
Отже суди першої та апеляційної інстанцій при постановленні судових рішень виходили з того, що відповідач хоч і не є власником квартири, договір з позивачем не укладав, але він є зареєстрованим у ній, фактично користується наданими послугами і має сплатити позивачу заборгованість, що утворилась.
У касаційній скарзі, поданій 09 листопада 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, порушивши вимоги статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не застосували позовну давність та звернули стягнення на заборгованість за 6 років, замість 3 років. Також зазначив, що позивач звернувся до неналежного відповідача, оскільки договір з позивачем на отримання послуг з теплопостачання укладав не він, а власник квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_7 Судами не було встановлено, чи збігається місце його реєстрації з місцем фактичного проживання, оскільки відповідач неодноразово наголошував про те, що в квартирі АДРЕСА_1 він лише зареєстрований, а проживає в іншому місці.
20 березня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, подані представником КПТМ «Криворіжтепломережа» Кузьменко С. А., мотивовані тим, що власник квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. У квартирі були зареєстровані лише ОСОБА_7 та
ОСОБА_4 Оскільки власниця квартири померла, то єдиним хто зареєстрований та проживає в цій квартирі, є відповідач. У зв'язку з викладеним просив залишити в силі ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Судом установлено, що КПТМ «Криворіжтепломережа» є постачальником теплової енергії та гарячого водопостачання в квартиру АДРЕСА_1.
З довідки, виданої економістом ОСОБА_9, вбачається, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_7, крім неї в квартирі з 03 жовтня 1997 року зареєстрований ОСОБА_4 (а. с. 4).
З листа Центрально-Міського районного у місті Кривому Розі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області вбачається, що
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 45).
Відповідно до розрахунку заборгованості за послуги теплопостачання за період з 01 лютого 2008 року до 01 листопада 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 18 222,37 грн (а. с. 3).
20 травня 2010 року Центрально-Міським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за заявою КТПМ «Криворіжтепломережа» було видано судовий наказ про стягнення з відповідача заборгованості за послуги теплопостачання у розмірі 7 006,65 грн, який ухвалою цього ж суду від
07 грудня 2010 року був скасований.
21 лютого 2014 року Центрально-Міським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за заявою КТПМ «Криворіжтепломережа» було вдруге видано судовий наказ про стягнення з відповідача заборгованості за послуги теплопостачання у розмірі 18 222,37 грн, який ухвалою цього ж суду від 10 квітня 2015 року був скасований, через те, що між сторонами існують спірні правовідносини(а. с. 5).
У зв'язку з викладеними обставинами КТПМ «Криворіжтепломережа»
30 липня 2015 року звернулося до суду з позовними вимогами.
Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);
4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
Відповідно до частини 1 статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово- комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Пунктом першим частини 1 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Статтею 19 Закону України «Про теплопостачання» встановлено обов'язок споживача оплатити надані послуги.
Наведеними положеннями законів передбачено, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними, а відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку, що, оскільки послуги з теплопостачання надавались, відповідач ними фактично користувався, то вони підлягають стягненню.
Доводи касаційної скарги відповідача стосовно того, що він не є власником квартири АДРЕСА_1 та договір з позивачем щодо надання послуг з теплопостачання не укладав, а тому й відповідати за даним позовом не має не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Зі змісту статей 64, 156 ЖК України вбачається, що члени сім'ї власника квартири та інші особи, які проживають в жилому приміщенні, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири (будинку) та зобов'язані брати участь у витратах по утриманню квартири (будинку) та прибудинкової території.
Відповідно до частини 2 статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю для настання відповідних правових наслідків.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.
З матеріалів справи вбачається, що поведінка сторін свідчить про фактичне укладення ними договору про постачання теплової енергії для потреби опалення та гарячого водопостачання до квартири відповідача, оскільки послуги позивачем надаються, а відповідач ними користується та жодних претензій з цього питання до позивача не заявляв.
Доводи відповідача стосовно того, що він фактично не проживав у спірній квартирі у період з 01 лютого 2008 року до 01 листопада 2013 року та не користувався наданими послугами в цей період не підтверджено жодним належним та допустимим доказом.
Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).
Згідно з положеннями частини третьої статті 10 та частини першої статті
60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Доводи ОСОБА_4 стосовного того, що в спірній квартирі він лише зареєстрований, а фактично проживає за іншою адресою не підтверджені належними доказами.
Посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 09 червня 2015 року вказує лише на те, що відповідач у червні 2015 року придбав у власність Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 (а. с. 57).
Посилання в касаційній скарзі на те, що суди незаконно застосували переривання позовної давності спростовуються нормами законодавства чинними на той час.
Частиною другою статті 264 ЦК України 2004 року визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України 2004 року є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
Ураховуючи те, що судовий захист права на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання КПТМ «Криворіжтепломережа» заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.
Оскільки позивач двічі звертався до суду з заявами про видачу судових наказів, у травні 2010 року та грудні 2013 року, строк позовної давності не пропущений.
Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом застосовано правильно.
Доводи касаційної скарги є безпідставними та висновків судів не спростовують, на законність рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки судів першої та апеляційної інстанцій, впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга не містить.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено, і це доведено матеріалами справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська С. П. Штелик
-
Верховний Суд взагалі застосував правило про переривання позовної давності двічі !!!, оскільки позивач –
комунальне підприємство, яке надає послуги з теплопостачання, з заявою про видавання судового наказу звертався у 2010 та 2013 рр.
Такий підхід не ліпиться купи ні з правової точки зору, ні з логічної.
У ЦК немає застережень щодо обмеження кількості переривань строку позовної давності.
-
У ЦК немає застережень щодо обмеження кількості переривань строку позовної давності.
У ЦПК є застереження (п. 5 ч. 1 ст. 165 ЦПКУ), а тому усі правила правового інституту позовної давності не поширюються в межах наказного провадження
-
У ЦК немає застережень щодо обмеження кількості переривань строку позовної давності.
У ЦПК є застереження (п. 5 ч. 1 ст. 165 ЦПКУ), а тому усі правила правового інституту позовної давності не поширюються в межах наказного провадження
На той Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року залишити без змін.
час таких застереежень у ЦПКУ не було.
-
Жодних правових підстав для повторного переривання давності ні законодавство, ні здоровий глузд не припускають.
-
Жодних правових підстав для повторного переривання давності ні законодавство, ні здоровий глузд не припускають.
У ЦК немає застережень щодо обмеження кількості переривань строку позовної давності.
-
Подання до суду заяви про видавання наказу не може переривати позовну давність, оскільки
преціально не вказане в ЦК як підстава для цього, а відповідне суддівське тлумачення, яке
застосовується, є протиправним та невірним по суті.
З чим і погодився ВССУ у свій час. http://reyestr.court.gov.ua/Review/25236042 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/25236042)
Відповідно до вимог ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки. Згідно ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Встановлено, що у жовтні 2008 року та у квітні 2010 року ЖКП «Житло «Центр» зверталося до суду з заявами про стягнення заборгованості за квартирну плату з відповідачів у порядку наказного провадження, у результаті розгляду яких ЖКП «Житло «Центр» видано два судових накази, які пізніше були скасовані.
.....
Суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог за три останні роки у межах позовної давності, оскільки з позовом до суду до 23 травня 2011 року ЖКП «Житло «Центр» не зверталося.
-
Подання до суду заяви про видавання наказу не може переривати позовну давність, оскільки
преціально не вказане в ЦК як підстава для цього, а відповідне суддівське тлумачення, яке
застосовується, є протиправним та невірним по суті.
З чим і погодився ВССУ у свій час. [url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/25236042[/url] ([url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/25236042[/url])
Відповідно до вимог ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки. Згідно ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Встановлено, що у жовтні 2008 року та у квітні 2010 року ЖКП «Житло «Центр» зверталося до суду з заявами про стягнення заборгованості за квартирну плату з відповідачів у порядку наказного провадження, у результаті розгляду яких ЖКП «Житло «Центр» видано два судових накази, які пізніше були скасовані.
.....
Суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог за три останні роки у межах позовної давності, оскільки з позовом до суду до 23 травня 2011 року ЖКП «Житло «Центр» не зверталося.
То 2012р. Після того була правова позиція ВСУ. Постанова від 21 січня 2015 року № 6-214цс14 подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42496142 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42496142) https://gro-za.org/forum/index.php?topic=9108.msg50603#msg50603 (https://gro-za.org/forum/index.php?topic=9108.msg50603#msg50603)
Це вже обговорювалось.
-
Верховний Суд, замість того, щоб провести наукове дослідження питання, продовжує
застосовувати той же недієвий та несправедливий варіант практичного судочинства під час
вирішення конкретних спорів [12; 13].
http://www.law.stateandregions.zp.ua/archive/2_2019/9.pdf (http://www.law.stateandregions.zp.ua/archive/2_2019/9.pdf)
-
Подання до суду заяви про видавання наказу не може переривати позовну давність, оскільки
преціально не вказане в ЦК як підстава для цього, а відповідне суддівське тлумачення, яке
застосовується, є протиправним та невірним по суті.
З чим і погодився ВССУ у свій час. [url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/25236042[/url] ([url]http://reyestr.court.gov.ua/Review/25236042[/url])
Відповідно до вимог ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки. Згідно ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Встановлено, що у жовтні 2008 року та у квітні 2010 року ЖКП «Житло «Центр» зверталося до суду з заявами про стягнення заборгованості за квартирну плату з відповідачів у порядку наказного провадження, у результаті розгляду яких ЖКП «Житло «Центр» видано два судових накази, які пізніше були скасовані.
.....
Суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог за три останні роки у межах позовної давності, оскільки з позовом до суду до 23 травня 2011 року ЖКП «Житло «Центр» не зверталося.
Цитата з наукової праці видана за свої слова...
-
Жодних правових підстав для повторного переривання давності ні законодавство, ні здоровий глузд не припускають.
Цитата з наукової праці видана за свої слова...
-
У ЦК немає застережень щодо обмеження кількості переривань строку позовної давності.
У ЦПК є застереження (п. 5 ч. 1 ст. 165 ЦПКУ), а тому усі правила правового інституту позовної давності не поширюються в межах наказного провадження
З наукової праці : Якби усі правили правового інституту позовної давності поширювалися на регулювання судових публічних відносин в межах наказного провадження, таку спеціальну норму не варто було б робити. Отже, всі інші приписи інституту позовної давності на даний процес не поширюються з огляду на відсутність вказівки закону.
Дані аспекти застосування досліджуваного інституту мають набути конкретики та надалі отримати відбиття у чинному цивільному законодавстві, бо наразі правове регулювання в цій царині значною мірою віддане на відкуп суддівському розсуду
-
Верховний Суд взагалі застосував правило про переривання позовної давності двічі !!!, оскільки позивач –
комунальне підприємство, яке надає послуги з теплопостачання, з заявою про видавання судового наказу звертався у 2010 та 2013 рр.
Такий підхід не ліпиться купи ні з правової точки зору, ні з логічної.
[url]http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74342577[/url] ([url]http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74342577[/url])
23 травня 2018 року
м. Київ
справа № 216/5756/15-ц
провадження № 61-13753св18
Цитата з наукової праці видана за свої слова...
-
Плагіат...
-
Автор наукової праці досить часто критикує правові позиції суддів. Але ж і його позиції не можна вважати істиною у останній інстанції. Багато науковців з ним не погоджуються.
На цьому форумі не приймають участі у спорах теоретиків.
А представлення чужих слів, ідей, текстів наукових робі за свої (плагіат) є непрпустимим.
ТЕМУ ЗАКРИТО