Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Перо]

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 461/7674/16-ц

провадження № 61-13156св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., СтупакО.В., УсикаГ.І.

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Галицького районного суду м. Львова, ухвалене у складі судді Зубачик Н. Б., та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 24 травня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця») звернулось із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг.

Позовні вимоги обґрунтовувало тим, що відповідачі проживають у АДРЕСА_1, яка належить їм на праві власності. Вказаний будинок знаходиться на балансі виробничого підрозділу «Львівське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця».

Вказувало, що позивач надає відповідачам послуги з центрального опалення квартири, постачання гарячої води та утримання будинку і прибудинкової території. Нарахування за надані послуги проводяться відповідно до тарифів, затверджених рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 17 грудня 2012 року № 96, яким встановлені тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій. Тарифи за послуги з центрального опалення та постачання гарячої води затверджені рішеннями Львівської міської ради від 14 червня 2013 року № 509, від 31 січня 2014 року № 82 та від 27 квітня 2015 року № 272.

Зазначало, що боржники фактично отримуючи вказані послуги, починаючи з 2014 року не сплачують кошти за користування ними, у зв'язку з чим виникла заборгованість у сумі 25 273,92 грн.

За таких обставин просило стягнути з відповідачів заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг у сумі 25 273,92 грн.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 11 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на обґрунтування правомірності стягнення оплати за житлово-комунальні послуги у розмірі 25 273,92 грн. Довідка про нарахування заборгованості не містить інформації, яким чином нараховувалися суми до стягнення та за які послуги відповідачами сплачено заборгованість. В матеріалах справи містяться документи, що суперечать один одному, не можуть з достовірністю свідчити про фактичні обставини, у зв'язку з чим позов підлягає залишенню без задоволення за недоведеністю позовних вимог.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Українська залізниця» відхилено, рішення Галицького районного суду м. Львова від 11 січня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову, у зв'язку з тим, що позов не доведено, а не за безпідставністю таких, що не позбавляє позивача права звернутись до суду про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги за спірний період, здійснивши розрахунок із наданням відповідних доказів на його підтвердження.

У липні 2017 року ПАТ «Українська залізниця» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі зазначило, що позивачем в обґрунтування позовних вимог надано письмові докази, які підтверджують правомірність нарахування заборгованості, а саме рішення виконавчого комітету Львівської міської ради про затвердження тарифів від 17 грудня 2012 року № 96, яким встановлені тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій; рішення Львівської міської ради від 14 червня 2013 року № 509, від 31 січня 2014 року та від 27 квітня 2015 року, якими встановлено тарифи на послуги з центрального опалення та гарячого водопостачання. Також позивачем надано довідку, яка містить щомісячний обрахунок заборгованості за кожним видом послуг. За таких обставин вважає висновки судів попередніх інстанцій про неналежність та недопустимість доказів помилковими.

Вказувало, що відповідачі протягом розгляду справи не заперечували факт отримання послуг, а лише не погоджувались з їх вартістю, яка встановлена відповідно до тарифів, встановлених рішеннями органів місцевого самоврядування.

Також зазначило, що відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від отриманих послуг у повному обсязі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У вересні 2017 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали заперечення на касаційну скаргу, у яких, посилаючись на безпідставність її доводів, просили відмовити у її задоволенні.

Вказували, що позивач неправильно нараховує заборгованість за теплопостачання, оскільки в будинку, якому вони проживають, відсутній лічильник. Крім цього, значна частина квартир у будинку відключена від теплопостачання, а площа, яку вони займають, враховується при здійсненні нарахування їм за цю послугу. Позивачем здійснюється нарахування із опалювальної площі 7 415,4 кв.м, при цьому площа будинку, згідно інвентарної картки обліку основних засобів житлового будинку, є меншою та складає 7 263,6 кв.м.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Вказана квартира належить відповідачам на праві власності і знаходиться у будинку, який перебуває на балансі виробничого підрозділу «Львівське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця».

Позивач відповідно до норм Житлового кодексу Української РСР

(далі - ЖК Української РСР) та Закону України «Про житлово-комунальні послуги» надає відповідачам послуги з центрального опалення квартири, постачання гарячої води, а також послуги з утримання будинку і прибудинкової території.

Суди встановили, що нарахування за надані послуги позивачем проводяться відповідно до тарифів, затверджених рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 17 грудня 2012 року № 96, яким встановлені тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, в тому числі і для підрозділу Львівське будівельно-монтажне експлуатаційне управління; тарифів з теплопостачання, які затвердженні рішеннями Львівської міської ради від 14 червня 2013 року № 509, від 31 січня 2014 року № 82 та від 27 квітня 2015 року № 272.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень, будинків, споруд, житлових комплексів або комплексів будинків і споруд (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Хоч у частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Судами встановлено, що відповідачі неодноразово звертались до позивача з вимогами щодо укладення договорів про надання житлово-комунальних послуг у період з 2006 по 2016 рік, однак позивач ухиляється від укладення таких договорів.

Відсутність конкретних договірних умов, визначеності та чіткості у нарахуваннях плати за житлово-комунальні послуги, надіслання вимог про оплату послуг із тривалими затримками, відсутність відповідей на звернення з приводу нарахованих сум та надання роз'яснень спонукало відповідачів у 2014 році до часткової оплати житлово-комунальних послуг, а згодом і до припинення такої оплати, про що позивача повідомлено письмово. При цьому у своїх зверненнях відповідачі просили здійснити належний перерахунок сум за надані послуги, які за їх розрахунками значно завищені.

Суди встановили, що відповідачі не заперечують надання їм послуг і необхідність їх оплати та частково здійснювали таку. Однак, зважаючи на відсутність чітких роз'яснень щодо нарахованих сум, письмового договору про надання послуг, умови якого давали б можливість передбачити плату за надання послуг та її розмір; ненадання певних видів послуг, про нарахування плати за які йдеться у вимогах позивача, чи надання таких неналежної якості, про що вони звертались до позивача, - відмовляються оплачувати суми нарахованої заборгованості у вказаному позивачем розмірі.

Суди також встановили, що єдиним доказом на підтвердження розміру заборгованості є довідка позивача про нарахування заборгованості, з якої неможливо встановити, у який спосіб та з урахуванням яких складових здійснено щомісячні нарахування заборгованості по кожному із видів послуг, про стягнення заборгованості за надання яких пред'явлено позов, а відповідачі таке нарахування заперечують.

Судами встановлено, що позивач нарахував відповідачам заборгованість з утримання будинку та прибудинкової території за період з січня 2014 року по травень 2016 року. Згідно доданої до позовної заяви довідки станом на січень 2014 року у відповідачів існувала заборгованість у розмірі 2 522,52 грн, однак доказів її виникнення та відповідного розрахунку позивачем не надано. При цьому, на спростування такого нарахування, відповідачі надали докази про оплату житлово-комунальних послуг у періоди, що передували 2014 року. Також позивачем не подано доказів на підтвердження тарифу, з якого розрахована заборгованість, вихідних даних про площу квартири та виду наданих послуг, за надання яких здійснено таке нарахування.

Щодо нарахування плати за підігрів води апеляційний зазначив про суперечність розрахунків, оскільки за спірний період здійснено нарахування лише за серпень-жовтень 2015 року, при цьому відповідачі вказували на користування ними гарячою водою постійно. Крім цього, у відповідачів наявний лічильник для нарахування плати за цей вид послуг.

Також суди встановили, що відповідачами подано деталізовані розрахунки про нарахування плати з теплопостачання, за якими плата за ці послуги є значно меншою, ніж вказує позивач, і останнім такі розрахунки не спростовано.

Крім того, апеляційний суд встановив невідповідність даних щодо нарахування позивачем послуги з теплопостачання, оскільки коефіцієнт теплового навантаження будинка відповідачів складає 0,5145 Гкал/год, опалювальна площа - 5 753 кв.м, а згідно листа відповідача від 25 серпня 2015 року № 1541 коефіцієнт теплового навантаження будинку - 0,45527 Гкал/год, опалювальна площа 4 296,7 кв.м; згідно листа від 22 квітня 2016 року загальна опалювальна площа будинку складає 7 415,4 кв.м, опалювальна площа ж житлових приміщень 5 898 кв.м.

З відповідей позивача на звернення відповідачів апеляційний суд встановив невідповідність коефіцієнта теплового навантаження та опалювальної площі будинку відповідачів, які застосовувались при нарахуванні плати за теплопостачання. Жодних доводів на спростування таких розбіжностей позивачем не наведено.

Частиною першою статті 60 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час ухвалення судових рішень, визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості (частина перша статті 57 ЦПК України в цій же редакції).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 59 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи у судах попередніх інстанцій).

Встановивши вказані обставини, суди попередніх інстанції дійшли обґрунтованих висновків про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивач належним чином не довів ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а саме розміру заборгованості відповідачів за житлово-комунальні послуги та правильності нарахування заборгованості за такі послуги.

До таких висновків суди дійшли на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Доводи касаційної скарги про те, що відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг не є підставою для відмови у позові, відхиляються касаційним судом, оскільки, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з недоведеності позовних вимог, а обставина щодо відсутності між сторонами договору не була підставою для залишення позову без задоволення.

Посилання у касаційний скарзі на визнання відповідачами факту отримання послуг як на підставу для скасування рішень, не впливають на правильність вирішення спору, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність позову в частині правильності нарахування заборгованості та її розміру, а факт користування відповідачами послугами судами не спростовувався.

Доводи касаційної скарги щодо правомірного нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 11 січня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 24 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                                В. А. Стрільчук

Судді:                                                                                                            С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

О.В. Ступак

Г.І. Усик

http://reyestr.court.gov.ua/Review/81171238