| | Окремий досвід знайомства з етико-правовими проблемами судочинства в Україні очима молодого українцяДержава як організація суспільства набирає все нових і нових витків ентропії. Той всеохопний антиукраїнський монстр стає все більш ненажерливим у питанні порушення прав українців. Безумовно, що яке суспільство – така держава.
Шановний пане Віктор!
Надсилаю Вам невеличкий написаний мною вночі твір-оповідь про те, що наболіло J Це враження від першого у моїм житті судового засідання, які я виклав у вирі всіх моїх хвилювань. Маю намір доопрацювати згадувану оповідь і розмістити в мережі.
Буду потішений з Вами помовитись про суто юридичний аспект справи. Цікава Ваша думка щодо поданих мною юридичних документів. Правомир
П.м.: прошу враховувати, що писалось уночі, а відтак припускаю наявність помилок…
Окремий досвід знайомства з етико-правовими проблемами судочинства в Україні очима молодого українця (нарис)
Правомир Косянчук
Окремий досвід знайомства з етико-правними проблемами судочинства в Україні очима молодого українця (нарис)
Нині український народ переживає складні часи свого існування. Етико-правна криза, що виявляється у відході від етнокультурних основ буття українського етносу, оповила всі сфери життя українця, якому доводиться жити, ба навіть «існувати», в антиукраїнській державі, витоки якої далеко не українські. Повсякдення дає підстави замислитись свідомим українцям в контексті простого, але водночас фундаментального питання: чи можна назвати ту державу, що була відроджена Актом проголошення незалежности 24 серпня року 1991 року українською державою? Усім національноідейним етнічним українцям оптимістично ствердно хочеться сказати «так», однак цією відповіддю реалістично відчувається неправда і песимістично пробирає жахлива буремність антиукраїнського середовища. Чи має пересічний українець поняття про українське право, правду, справедливість? Доволі риторичне питання у часи панування «лібералізму», «загальнолюдських цінностей», «демократії», за яких гине всяке природне – етнічне і натомість розвивається штучне – глобалістичне, що знаходить свій вияв не лише на рівні ментальнім, але й фізичнім. Тому, не дивуймося, чому так живемо або, скорше, доводиться жити.
Держава як організація суспільства набирає все нових і нових витків ентропії. Той всеохопний антиукраїнський монстр стає все більш ненажерливим у питанні порушення прав українців. Безумовно, що яке суспільство – така держава. За демократії инакше бути не може. Взаємини між сусідами з нехтуванням українських уявлень про українське добросусідство, безлад, сміття в будинках та довкола будинків, антиукраїнська соціяльна інфраструктура …хаос в органах державної влади, зокрема в судах. Все це є виразом хворобливої не української свідомости на тлі хвороби українського етносу – атрофії національного почуття, на яку історично занедужали українці, далеко не з власної волі, а під примусом національних гнітів, зокрема геноцидів. Відтак, не дивним є низький рівень правної пасивности українців. Саме на дану властивість здебільшого і спираються як «малі правопорушники» та і великі – «владні правопорушники». Добрим прикладом ілюстрації такої вдачі є здійснення розрахунків за житлово-комунальні послуги, що надають населенню у м. Києві, на підставі нечинних тарифів.
Безумовно, що я не став вдаватись до заходів правної пасивности, а вирішив діяти активно – продовжував оплачувати житлово-комунальні послуги за чинними тарифами, тобто згідно чинного законодавства. Після звернення до КП УЖГ «Печерськжитло» з вимогою заповнити акт звірки платежів із вказівкою, з мого боку, правної підстави, мабуть незвичною видалась моя політика для них і вони звернулись з позовом до суду про стягнення, на їх думку, боргу, з мене як справного платника, який виконав зобов’язання в натурі, належним чином згідно чинних для м. Києва тарифів.
Мене не подивував той факт, що позовна заява від КП УЖГ «Печерськжитло» містила не просто незаконні, безпідставні позовні вимоги, але й була недолугою, а подекуди просто абсурдною. Безумовно, що я не міг не відреагувати на позов і заповзявся вчинити не лише заперечення проти позову, але й звернутись до суду з зустрічною позовною заявою.
Попереднє судове засідання Печерського районну суду м. Києва було призначене на 14 годину 10 червня 2008 року. Мала головувати вже багатьом відома за недобрими справами суддя Умнова О.В.…
Якщо мене запитати про мої враження від попереднього судового засідання, де головувала Умнова О.В., то, якщо сказати «жах», то це нічого не сказати. Я все більше переконуюсь у безнадійності враженої антиукраїнізмом судової системи. Після цього судового засідання, я повністю усвідомив сутність суду в Україні як всепоглинального, ненажерливого страховиська, що попирає правами українців та иншими чеснотами, що притаманні для українського народу (тих, що вироблені етнічними засобами) – добротою, гідністю, порядністю, щирістю, доброзичливістю, щедрістю, правістю, людяністю тощо.
Це попереднє судове засідання направду було для мене чудовою можливістю осягнення етико-правних проблем судочинства, в основі якого лежить суд, який має чинити правосуддя!/?…
Нарешті, після декількох днів підготовки документів, в ході якої доводилось працювати ночами, в тім числі вночі проти дня попереднього судового засідання, та ще й зранку доготовувати документи, напнувши правничу збрую, я спорядився до суду. Проблеми почалися тоді, коли канцелярія відмовила мені і моєму батькові (як співвідповідачеві) у реєстрації зустрічної позовної заяви, тим самим порушивши наше право на звернення до суду (ст. 3 ЦПК)! Мовляв, суддя вирішить на попередньому судовому засіданні питання про зустрічний позов. Хоча заявляти зустрічний позов до попереднього судового засідання – наше право, згідно ч.2. ст. 31, ст. 123 ЦПК. Оскільки бігти на Головпоштамт вже не було часу, тож вирішив змиритись з думкою про те, що я і мій батько заявимо зустрічний позов на попередньому судовому засіданні.
О 14 годині відкрили залу судового засідання, де мало відбутись попереднє судове засідання. Одразу насторожила недоброзичливість невідомої особи жіночої статі (адже офіційно не відрекомендувалася), яка виконувала роль розпорядника судового засідання, а потім секретаря судового засідання. Ця особа гаркнула на мене з батьком та мого друга, коли ми розгубились від куцого вигляду зали судового засідання в аспекті кращої позиції для сидіння у ній. «Што ви стаїтє!», – відзначила вона иноземною мовою. Важливо зауважити, що я запросив свого друга взяти участь у судовому засіданні, якого я запланував залучити у цивільний процес як представника, відповідно до ч.6 ст. 42 ЦПК. Ми сіли і стали обкладатись матеріялами, готуючись до засідання.
Минуло декілька хвилин і крізь двері, під слова розпорядниці-секретарки судового засідання «суд іде…», до зали судового засідання увійшла особа жіночої статі, юдейської антропології, яка на собі не мала судівської мантії і заявляла про те, що вона є суддя Умнова О.В., про що сповістила невиразним бубонінням, яким проявлялась байдужість та неповага до присутніх осіб, в ході цитування положень статей ЦПК. Ця особа не пред’явила жодних документів, які б давали підставу стверджувати про те, що це справді суддя Умнова О.В., а відтак, засідання провадила особа, яка видавала (називала) себе за суддю Умнову О.В.
З лютою злістю та презирством промовлялось кожне наступне її слово. Коли секретарка встановлювала особи присутніх у залі осіб, поставилось питання про моє місце роботи. Звісно, що ніде в ЦПК немає такого положення… Але, коли я сказав, де я працюю, особу, що представилась суддею Умновою О.В., пересмикнуло і вона мені частенько нагадувала про мою посаду, чим явно переходила на особистість. Після того, як були встановлені особи, які з’явились у судове засідання, особа, що себе називала суддею Умновою О.В., запитала у представника Позивача про те, чи не відмовляється Позивач від позову. Що могла сказати бідна представниця Позивача, зрозуміло. Потім особа, що називала себе суддею Умновою О.В., запитала у мого батька чи він визнає позов. Батько заявив про те, що управнює мене мовити від його імени, й заявив клопотання з посиланням на відповідну норму ЦПК. Особа, що видавала себе за суддю Умнову О.В., підвищеним голосом та зневажливим тоном з гарчанням промовила до мого шістдесяти семи річного батька, учасника бойових дій: «Ви що, недієздатний чи хворий?!!. Давайте довіреність, а ні – так кажіть!!!». Батько спробував пояснити, що він має на це право, але зрозумівши, з яким неподобством він має справу, вирішив просто відповісти: «Ні, не визнаю позов». І нарешті, коли черга дійшла до мене, почалося…. Я сказав, що позовні вимоги вважаю незаконними, безпідставними, про що детально зазначаю у Запереченнях проти позову, які заявляю, надаючи примірник суду. Особа, що представилась Умновою О.В., сказала, аби я подав примірник ще й Позивачу (який я звісно заготував, хоча такої норми в ЦПК немає, якщо я не помиляюсь). Як виявилось, в біганині батько не поставив свого підпису. Тиснучи на голос від обурення вона передала його назад з проханням підписатись… Варто відзначити, що суддя, так і представниця Позивача, мабуть, не очікували, принаймні перед засіданням, що постане питання про Заперечення проти позову. Вони, мабуть, гадали, що прийде пенсіянт, який скаже, що у нього немає коштів, а тому платити «борг» він не буде.
Потім, коли я згадав формулювання «зустрічний позов», то почався ґвалт у буквальнім сенсі цього слова. Особа, що видавала (виконувала роль) з себе суддю Умнову О.В., стала кричати: «Що за зустрічний позов! Прошу окремим провадженням… Суд і так заклопотаний…!!!», - додала вона натискаючи на свій невиразний голос. Ну, звісно, я тут не мовчав. Сказав про те, що це моє право заявити позов (ст. 55 КУ, ст. 3, ч.2. ст. 31, 123 ЦПК) і оскільки вимоги Позивача і Відповідача взаємовиключні, витікають з одних правовзаємин, то таким, з мого боку, було дотримано всіх вимог. Я ще раз наполіг на тім і особа, що видавала з себе суддю Умнову О.В., зневажливо та з напругою в голосі запитала: «Що у вас там за позов, про що?». Як тільки я став зачитувати заголовок, де фігурували слова «захист прав споживачів…», миттєво виник новий шквал неприязних та презирливих сплесків неврівноваженої особи, яка стала наполягати, аби я звернувся до суду в загальному порядку з первісним позовом. Вихваляючись про те, що вона краще знає процес, і, наголошуючи на тім, аби я її не вчив, заявила про те, що суд відмовляється прийняти позов як зустрічний, посилаючись на особисту завантаженість та наказаним тоном «рекомендувала» подати пропонований зустрічний позов як звичайний позов для розгляду окремим провадженням. У контексті відмови невиразно відзначила, як ми зрозуміли, що постановляє окрему ухвалу, яка оскарженню не підлягає. Жодної ухвали до ознайомлення нам надано не було. Великі знання ЦПП, нічого сказати! Такого хамства, такої наруги над українськими чеснотами як доброзичливість, порядність, гідність, чуйність, статетечність тощо, в органах державної влади я ще ніколи в житті не зазнавав. Це було апогеєм із баченого мною свавілля. Так боляче мені було спостерігати все це неподобство, що мене весь час щемило серце. Я і мої побратими не знали: чи сміятись, чи плакати. Ми перебули в надзвичайнім шоку від того, що відбувалось. Поведінка судді була не просто протиправною, а виходила за всі можливі рамки особистісних стосунків! Пиха, хамство, грубість, зневага, ненависть в очах та голосі, байдужість, непорядність, неприязнь, презирство, недоброзичливість, чванливість, конфліктність, упередженість, непрофесіоналізм, безчестя, «зоряна хвороба», розбещеність, брутальність, цинізм, бридкість, нелюдяність виходили від мерзенної та потворної в образі особи, що називала себе суддею Умновою О.В.
Чинячи великий психологічний тиск на мене та побратимів, розуміючи, що він все більшає від моїх прагнень зреалізувати своє право на позов, я дійшов висновку про необхідність припинення дебатування з неповноцінною, враженою низкою, вочевидь, паталогічних психологічних комплексів, особою, сподіваючись зрештою на можливість віднайдення на неї законних процесуальноправних важелів.
Після відмови мені з батьком права на позов я здійснив усну заяву, якою я надавав повноваження представника (аби був мені на підтримку) моєму другові, здійснивши посилання на ч.6 ст. 42 ЦПК. Особа, що видавала з себе суддю Умнову О.В., дозволила собі черговий шквал негативних емоцій. Зневажливо-пихатим голосом вона стала пояснювати, що це нічого не дає, що потрібна довіреність. Я став їй цитував ще раз ч.6 ст. 42 ЦПК. У наслідок я почув, на мою думку, хворобливу відповідь, якою згадувана особа мене образила: «Що ви собі дозволяєте! Я сплю на кодексах, то я краще знаю ніж ви! Ви, мабуть, лише декілька раз його гортали… Не треба на мені тренуватись…тренуйтесь там у себе на катедрі на своїх студентах…». Намагаючись пропускати її маячню, що виходила за всі рамки людяности, я продовжив вимагати, аби мого друга залучили як представника. На цей раз вона відзначила: «Це нікчемне представництво, у такого представника немає прав, я його не допущу на судовий розгляд». Природнім було питання з мого боку, звідки то вона, до біса, взяла, що такий представник не матиме прав? Я їй сказав, що це обов’язково фіксується в журналі судового засідання. На що вона відповіла: «Працівники суду не будуть копирсатися в журналах аби знайти запис про представництво!?». Я знову звернувся з заявою про залучення мого друга і на цей раз я досягнув свого. Вкотре пробуркотівши, що такий представник немає прав і аби я на ній не тренувався та не затягував процес, на останок презирливо прошипіла: «Більше не приходьте на засідання з жуйкою у роті», якої у мене насправді не було!!!!
Потім здійняла галас: «Де заперечення проти позову?!», які вона повернула, аби батько поставив свій підпис. Тут ми про згадали і я передав їй Заперечення. Вона його взяла зі словами иноземною мовою: «Как всеґда, хатєлі зажать, пріникать»! Це був непоодинокий випадок того, коли ця пещена привільна особа неукраїнської зовнішности та вдачі дозволяла собі протягом засідання перейти на иноземну мовою – московську.
Згодом йшлося про дату призначення судового розгляду, на якій справа мала розглядатись по суті. Я сказав, що 25 червня мене не буде у Києві, заявивши клопотання з проханням перенесення дати судового засідання з поважних причин. Особа, що вдавала з себе суддю, стала презирливо мовити: «Засідання відбудеться все одно… у мене є ЦПК»! «Справи у вас серйозні?!», - зневажливо та саркастично додала вона. Не знаю, Цей факт остаточно дав мені зрозуміти її непрофесіоналізм та упередженість!
Потім нам передали на підпис розписку, в якій йшлося про те, що ми поінформовані про наслідки неявки на судове засідання. Звісно що, ніхто нас не інформував. Я спершу не став нічого підписувати і гадав відмовитись від підпису. Однак, зрозумів, що це вщент розгніває страховисько Умнову О.В,, вирішив підписатись. Невідома особа жіночої статі у вбранні, яке не мало ознак мантії, що представлялась як суддя на ймення Умнова О.В., залишила залу судового засідання.
Як я вже згадував, припускаю, що перед засіданням ніхто не очікував, що буде йти мова про якісь заперечення проти позову, не кажучи вже про зустрічний позов. Після засідання, представниця Позивача, ознайомлюючись із запереченнями немала чого сказати і була здивована, коли виявила квитанції у пакеті додатків до Заперечень. Це виглядало так: «Так, ви що сплачували…?». Підозрюю, що Суд та Позивач мають вже відпрацьовану систему. Тому, мабуть і заявили вбогий позов, який може заперечити будь-який студент-правник, ба навіть абітурієнт до юридичного ВНЗ.
Десь за дві хвилини після завершення прибігла особа, що видавала себе за розпорядницю-секретарку і попросила нас із зали, мовляв, зараз буде слухатись инша справа і, що представниці позивача треба підготуватись. Вона стала з нею мовитись. Це було останнє що ми побачили, бо залишили залу судового засідання. Коли ми залишали залу, то зробили висновок, що в діях особи, що видавала себе за розпорядницю-секретарку, має місце замах на фундаментальний принцип судочинства – гласність, а враховуючи її шепотіння з представницею позивача, дійшли індуктивного висновку про відсутність незалежности суду.
Дізнавшись, що час надсилання на цінних листах не відзначається, то я негайно подався на Головпоштамт і надіслав зустрічну позовну заяву цінним листом із повідомленням про вручення.
Отаке, мої шановні друзі, чиниться у «правовій» антиукраїнській державі. Боротьба триває…
Правко Сваржич
2008-06-12 |
