http://www.ukrpohliad.org/news.php/news/3728 - 08.06.2010
Вивих системи освіти. Володимир Ференц.
Для всіх держав і народів освіта є світлом прогресу, що гріє серце чесного громадянина сподіванням кращого життя стараннями молодого, освіченого покоління.
В Україні державна система освіти має якийсь дивний вивих, незрозумілий для нас і всієї освіченої спільноти світу. Тому не повертається язик називати її надією нації. Не тому, що освіта погана чи корумпована, як люблять говорити політики. Навіть не тому, що освіта безсовісно «продукує» не конче потрібних фахівців, які мусять виїжджати за кордон чи прозябати безробітними на громадських роботах.
Освіта – це теж бізнес і професура мусить якось заробляти, адже можливостей заробити в Україні мало. Вища освіта не є обов’язковою, тому дехто «купує» освіту, якщо її важко здобути чесно, наївно вважаючи це вкладенням капіталу в майбутнє дитини. Взамін одержують слабеньку надію на те, що нащадок вивчиться, матиме добру роботу і допоможе на старості.
Нарікань на освіту багато. За цими звичними наріканнями від ока суспільства ховається справді страшний і потворний вивих української системи освіти, якого не знала і не знає жодна держава світу. В будь-якій державі світу система освіти не тільки дає знання, вона готує до активного життя молодого громадянина своєї держави. В Україні з цим явно щось не так. За всі роки незалежності система освіти так і не змогла належно освоїти свою головну функцію - якісну підготовку кваліфікованих громадян нового покоління. Окремі винятки не рахуються. Трагікомізм ситуації в тому, що старе покоління не має досвіду громадянина вільної держави, а молоде має шанс оволодіти наукою бути громадянином лише власним досвідом і вдачею та з допомогою деяких родичів і педагогів. Системного, єдиного для всієї України практичного виховного процесу не існує. Він дуже різний на заході, сході, півдні чи в Криму.
Всім відомо, що виховує в першу чергу приклад особи, але мудрагелі з міносвіти вважають, що в українських школах вчителі можуть виховати в учнів любов до держави і державної мови, переходячи на «общепонятный» відразу ж після дзвоника на перерву. Це маленька деталь, бо можна згадати тих же піонерів-ленінців у школах і багато чого смішного як для школи вільної України. На більшості території держави виховання патріотизму практично стерильне, придатне для виховання громадянина країни без назви.
Це означає, що мета української освіти і досі є невизначеною на практиці. А це вже є національним лихом, бо така реально небезкоштовна і безтолкова освіта утримується копійками платників податків, хоча в повній мірі громадянам не служить. Ми платимо цей примусовий податок за власну безпросвітність і бідність в старості.Наша система освіти чомусь дозволяє іншим державам, зокрема Росії, відкривати в Україні філіали власних ВНЗ, що забезпечує стовідсотково начально-виховний процесс, аналогічний як для громадянина цієї держави. А як зрозуміти нові ініціативи узгоджувати підручники з історії з Росією? Чи може держава вважати себе захищеною, коли її система освіти виховуватиме в дусі гуманітарної роздвоєності великий контингент високоосвічених молодих громадян? В кращому випадку ми одержимо байдужих до власної держави громадян і безвольний електорат. В гіршому варіанті це працює на гуманітарний розкол суспільства, а така держава в конкурентному світі довго існувати не зможе.
Трагікомізм ситуації і тому, що політикам це байдуже, бо для самозбереження в існуючій системі влади їм потрібен послушний електорат, а не стовідсотково підготовлений і лояльний громадянин, вихований системою вищої освіти в єдності сприйняття держави. Цей гріх політиків ніколи не дасть освіті стати технологією самовідтворення і самовдосконалення держави. Річ в тому, що замовлення на таку освіту дає політична система, а не суспільство, але платить народ і втрачає ініціативу поколінь той же народ. Система освіти працює не на народ, а на політику партій і тому міністри освіти від політсил мають індульгенцію на всілякі сумнівні ініціативи аж до лобіювання інтересів чужих держав. Принаймні наші держави - сусіди вельми вдячні за підготовку їхніми мовами висококваліфікованих мігрантів. Вони заощаджують і мають серед наших громадян своїх симпатиків і лобістів, а платить за все – український народ.
А тим часом численні політики, міністри, чиновники і прості міліціонери, не криючись, на публіці і з телеекрана демонструють антивиховний процес для молодого покоління стосовно державної мови. Проти такої масової публічної зневаги державної мови добрі і вічні слова простого вчителя безсилі.Не можна розглядати освіту лиш як бізнес і обмежувати стінами вишів. Навчально-виховний процес – це також і функція всього суспільства, тому влада має обов’язок вчити заодно дітей і їхніх батьків як Україну любити, щоб було добре в такій державі жити. В державі, яку не вміють реально любити і шанувати її громадяни, ніколи добра і щастя не буде. Питати треба з чиновників і політиків. Президент повинен звернути увагу на те, що держава може бути набагато успішнішою без особливих інвестицій. Достатньо, щоб система освіти працювала не на дружбу між народами чи ефемерний світовий прогрес, а виключно на конкретні інтереси нації, готувала молодих громадян - кадри для своєї держави однаково добре на заході, сході чи півдні України.
Освіта формує новітній гуманітарний простір держави, образ держави в головах громадян. Тому від гуманітарної єдності освіти залежить національна безпека і захист національних інтересів. Мене дивує поведінка політиків старого призову, які лиш тепер лають Дмитра Табачника, бо не один рік спостерігали, як він з однодумцями доводив освіту до стану гуманітарного відчуження. Відчуження, трохи схожого на відчуження землі Чорнобиля - ніби все на місці, а живої національної душі освіта не має. І процес звільнення освіти від національної «бредятіни», як вони люблять казати, продовжується. Будьте певні, ці «однодумці» непомітно для вас зробили таке з гуманітарною реальністю держави, а все окошилося на політиці і на простих людях. Це легко не минеться і для молодого покоління держави. Ми досі були зачаровані байками самозакоханої і корисливої політики, тому не змогли належно оцінити і відстояти свій головний національний пріоритет – систему освіти і виховання нового громадянина. Для України це виявилось важливішим, ніж економіка.
Тому не критикувати систему освіти треба, а давати конкретну оцінку діям вищих чиновників і очільникам міністерства. Хіба можна вірити запевненням Табачника, що все робиться для блага нації згідно Конституції і законів України? Якщо система освіти неефективно працює на генерацію єдиного в баченні місця і перспективи держави покоління громадян, то хтось в цьому винен.
