Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Перо]

Державний герб України

Постанова

Іменем України       

10 травня 2018 року                                                                   

м. Київ                                                                 

справа № 756/13405/15-ц

провадження № 61-5589св18
                                                                                                                         

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Житлово-будівельний кооператив «Академічний-15»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва                    від 18 квітня 2016 року у складі судді Васалатія К. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Слободянюк С. В., Іванченко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року Житлово-будівельний кооператив «Академічний-15» (далі - ЖБК  «Академічний-15») звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ЖБК  «Академічний-15» посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 06 травня 1997 року відповідачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1. Вказаний будинок перебуває на обслуговуванні кооперативу. Згідно з довідкою від 04 червня 2015 року № 20 форми № 3, виданою Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району міста Києва» Житлово-експлуатаційна дільниця № 502, у вищевказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Власникам квартири надавалися житлово-комунальні послуги з централізованого постачання холодної та гарячої води, водовідведення, централізованого опалення, а також вивезення побутових відходів, з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, з управління будинком. Вказані послуги надавалися на підставі укладених договорів за тарифами, встановленими Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, і розпорядженнями Київської міської державної адміністрації. Комунальне підприємство «Головний інформаційно-обчислювальний центр» формувало для мешканців кооперативу квитанції на сплату житлово-комунальних послуг згідно з договором про надання послуг від 15 січня 2014 року № 3194. Відповідачі користувалися усіма наданими їм послугами, претензій щодо неякісного, неповного чи несвоєчасного надання послуг не пред'являли, проте рахунки не оплачували, у зв'язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 42 231 грн 01 коп. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2015 року з відповідачів у рівних частках стягнуто на користь кооперативу заборгованість за спожиті ними житлово-комунальні послуги станом на 01 березня 2014 року в розмірі 30 190 грн      23 коп., з врахуванням сплачених у липні 2012 року 2 160 грн. Однак відповідачі продовжували не оплачувати надані їм послуги, у зв'язку з чим станом на серпень 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 12 040 грн  78 коп. (42 231 грн 01 коп. (нарахована заборгованість Комунальним підприємством «Головний інформаційно-обчислювальний центр» станом на 01 вересня 2015 року) - 30 190 грн 23 коп. (стягнута заборгованість рішенням за Апеляційного суду міста Києва від 09 червня               2015 року за інший період). Посилаючись на викладене,  ЖБК «Академічний-15» просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь суму боргу за житлово-комунальні послуги у розмірі 12 040 грн 78 коп., інфляційні втрати -                           26 769 грн 60 коп.,  3 % річних - 1 665 грн, а всього - 40 475 грн 38 коп.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 18 квітня 2016 року  позов ЖБК «Академічний-15» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 суму боргу за житлово-комунальні послуги у розмірі 12 040 грн 78 коп., 20 589 грн 72 коп. інфляційних втрат, 3 % річних у сумі 1 665 грн та судовий збір у сумі 1 218 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідачі користувалися усіма наданими їм послугами, претензій щодо неякісного, неповного чи несвоєчасного надання послуг не пред'являли, проте рахунки за надані житлово-комунальні послуги не оплачували, у зв'язку з чим у них утворилася заборгованість. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2015 року з відповідачів було стягнуто борг за надані послуги, однак вони продовжували не оплачувати їх. Тому з них підлягає стягненню сума боргу, а також інфляційні втрати та 3 % річних за прострочення виконання зобов'язань за період з 01 лютого 2014 року по                         01 вересня 2015 року. 

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Оболонського районного суду міста Києва                   від 18 квітня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про стягнення заборгованості з відповідачів, проте у мотивувальній і резолютивній частинах рішення помилково зазначив про стягнення інфляційних втрат у сумі 20 589 грн 72 коп. та 3 % річних у сумі 1 665 грн, оскільки вказані суми нараховані позивачем за невиконання грошового зобов'язання у сумі 30 190 грн 23 коп., яке встановлено рішенням Апеляційного суду міста Києва                          від 09 червня 2015 року. Вказані суми на час розгляду цієї справи переглядалися в іншій цивільній справі, а тому підлягають виключенню як помилкові.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року виправлено описку, допущену в резолютивній частині рішення суду від 18 квітня              2016 року та зазначено: «Стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ЖБК «Академічний-15» суму боргу за житлово-комунальні послуги у розмірі 12 040, 78 грн та судовий збір у сумі 1 218 грн» замість «Стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 суму боргу за житлово-комунальні послуги у розмірі 12 040 грн 78 коп., 20 589 грн 72 коп. інфляційних втрат, 3 % річних у сумі 1 665 грн та судовий збір у сумі 1 218 грн».

Ухвала місцевого суду мотивована тим, що під час оформлення справи судом було з'ясовано, що у резолютивній частині рішення від 18 квітня 2016 року допущена помилка в частині стягнення інфляційних втрат та 3 % річних.

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргуна рішення Оболонського районного суду міста Києва від 18 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 жовтня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій розглянули справу формально, не дослідили матеріали справи, не звернули уваги на суми, які позивач документально змінював у процесі розгляду справи, а суд апеляційної інстанції не звернув уваги навіть на суми, які визнав помилковими. Суди проігнорували та не надали оцінки офіційним документам Державної прикордонної служби України, які свідчать про те, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не перебували на території України у період, який стосується позовної давності, та не могли користуватися холодною і гарячою водою. Позивач неправомірно здійснив нарахування за житлово-комунальні послуги з утримання будинку та прибудинкової території, з централізованого опалення за тарифами, які не могли застосовуватися без державної реєстрації. Розпорядження Київської міської державної адміністрації                   від 25 січня 2011 року № 75, за яким здійснювалося нарахування оплати за житлово-комунальні послуги, було визнано незаконним і нечинним з моменту його прийняття. Суди не врахували правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові                  від 27 березня 2013 року. Будь-які договори між сторонами не укладалися, тому застосування до спірних правовідносин положень статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є безпідставним. Борг у розмірі 30 190 грн 23 коп. не підтверджений, тому на нього не можуть нараховуватися втрати від інфляції та                     3 % річних. Суди не усунули розбіжностей у сумі боргу та не перевірили наданої позивачем інформації щодо цієї суми.

У січні 2017 року ЖБК «Академічний-15» подав заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва                   від 18 квітня 2016 року з відповідачів стягнуто суму боргу за житлово-комунальні послуги в розмірі 12 040 грн 78 коп., який утворився з 01 лютого 2014 року по серпень 2015 року включно. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 09 червня               2015 року було стягнуто з відповідачів борг у розмірі 30 190 грн 23 коп. станом на              01 лютого 2014 року. Не маючи жодної інформації про постановлену Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалу від 27 січня 2016 року, та у зв'язку з подальшою несплатою відповідачами вартості наданих послуг кооперативом було подано заяву про збільшення позовних вимог. Проте інфляційні втрати та 3 % річних, помилково вказані в оскаржуваному рішенні Оболонського районного суду міста Києва від 18 квітня 2016 року, були виключені з резолютивної частини рішення шляхом винесення ухвали від 27 жовтня 2016 року про виправлення описки. Житлово-комунальні послуги з централізованого постачання холодної та гарячої води, водовідведення, централізованого опалення, вивезення побутових відходів, з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, з управління будинком надавалися постачальниками цих послуг згідно з укладеними договорами з Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», з Державним комунальним об'єднанням «Київводоканал», з Комунальним підприємством «Житлосервіс «Приозерне» за тарифами, встановленими розпорядженнями Київської міської державної адміністрації та постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, відповідно до наданих повноважень. На час дії договорів указані тарифи були дійсними і ЖБК зобов'язаний був оплачувати вартість наданих мешканцям будинків послуг на виконання умов договорів відповідно до статей 525, 526 ЦК України. Посилання ОСОБА_1 на те, що нарахована ОСОБА_2 і                  ОСОБА_3 заборгованість за житлово-комунальні послуги є безпідставною, оскільки вони не проживають у спірній квартирі, не заслуговують на увагу, оскільки до кооперативу не було надано офіційних документів, що підтверджують їх відсутність. Жодного вагомого аргументу щодо неправомірності нарахувань за надані послуги відповідач не навів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 15 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

30 січня 2018 року справу № 756/13405/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судами встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 26 травня                         1997 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласниками у рівних частинах квартири АДРЕСА_1.

Відповідачі проживають та зареєстровані у вказаній квартирі, що підтверджується довідкою № 502 від 04 червня 2015 року № 20 форми № 3, виданою Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району міста Києва» Житлово-експлуатаційна дільниця.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого cамоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником послуг (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Житловий будинок № АДРЕСА_1, в якому знаходиться квартира відповідачів, перебуває на обслуговуванні у ЖБК «Академічний-15». 

Відповідно до частини першої  статті 64 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого  приміщення.  Повнолітні  члени сім'ї  несуть  солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Згідно із статтею 162 ЖК Української РСР плата за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки  внесення  квартирної  плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний  своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Статтю 179 ЖК Української РСР передбачено, що користування будинками (квартирами) державного і громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів, а також приватного житлового фонду  та  їх  утримання  здійснюється з обов'язковим додержанням вимог Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями,  які затверджуються

Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та пункту 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45, споживач зобов'язаний своєчаснооплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Судами встановлено, що відповідачі користувалися усіма наданими їм послугами, проте не оплачували їх, у зв'язку з чим за період з 01 лютого 2014 року по                       01 вересня 2015 року утворилася заборгованість.

Як вбачається з Преамбули Закону України «Про житлово-комунальні послуги», цей Закон визначає лише основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

За визначенням, наданим у статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг (стаття  3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Відповідно до частини першої статті 4 зазначеного Закону України «Про житлово-комунальні послуги» законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Згідно з частиною другою статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

З огляду на те, що в процесі прийняття спеціального закону - Закону України «Про житлово-комунальні послуги» - зміни до ЦК України Верховною Радою України не розглядалися та не приймалися, стосовно спірних правовідносин норми спеціального закону не можуть конкурувати з нормами основного акту цивільного законодавства.

Разом із тим відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, установлених статтею 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов'язань.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Зобов'язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов'язанням.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов'язанням.

З огляду на викладене правовідносини, що склалися між сторонами, є грошовим зобов'язанням, в якому, серед інших прав і обов'язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.

Вищевикладене узгоджується із правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року в справі № 6-59цс13.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідачі не оплачують надані їм житлово-комунальні послуги і за період з 01 лютого 2014 року по 01 вересня 2015 року з урахуванням проведених платежів їх заборгованість становить 12 040 грн 78 коп.

З такими висновками судів попередніх інстанцій повністю погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів.

Відповідно до частин першої та третьої статті 213 ЦПК України від 18 березня                  2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу свої вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним нормам права рішення суду першої інстанції не відповідає, оскільки в порушення статей 213, 214 ЦПК України 2004 року суд не звернув уваги на те, що постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду          від 10 липня 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України                  від 01 грудня 2015 року, були визнані незаконними і нечинними з моменту їх прийняття розпорядження Київської міської державної адміністрації від 29 грудня 2010 року № 1222, від 25 січня 2011 року № 75, від 27 січня 2011 року № 99,                 від 27 січня 2011 року № 101, за якими здійснювалося нарахування заборгованості відповідачам. Суд не врахував, що у разі визнання неправомірним рішення про зміну та/або встановлення нових тарифів, нарахування заборгованості здійснюється із тарифів, які були чинними до введення тарифів, визнаних недійсними, або затверджених на виконання постанови суду, не з'ясував, за який саме період у відповідачів існує заборгованість перед ЖБК «Академічний-15». Судом встановлено, що відповідачі не оплачували надані їм житлово-комунальні послуги в період з                        01 лютого 2014 року по 01 вересня 2015 року, однак до матеріалів справи долучено рахунок-попередження від 28 серпня 2015 року, за якими заборгованість існує станом на серпень 2015 року, а у заяві про збільшення позовних вимог від 10 лютого                       2016 року період нарахування становить з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2015 року. Зазначені розбіжності судом не усунено.

Вищенаведеним нормам процесуального права також не відповідає ухвала Оболонського районного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року, якою виправлено описку в резолютивній частині рішення суду від 18 квітня 2016 року.

Встановлено, що під час оформлення цієї справи місцевим судом було з'ясовано, що у резолютивній частині рішення суду від 18 квітня 2016 року було допущено помилку  в частині стягнення інфляційних втрат та 3 % річних. 

Однак, у резолютивній частині ухвали суд дійшов висновку про виправлення описки, допущеної у резолютивній частині рішення. 

Відповідно до статті 219 ЦПК України 2004 року суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки.

Судове рішення повинно бути точним. Помилки у тексті судового рішення, зумовлені арифметичними помилками або граматичними помилками (описками), що стосуються істотних обставин або ускладнюють виконання рішення, можуть бути усунуті судом, який ухвалив рішення або ухвалу.

Арифметична помилка - це помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв'язку із використанням несправної техніки.

Не є арифметичними помилками, а отже і не може бути виправлене в порядку, передбаченому вказаною статтею, застосування неправильних методик підрахунку, а так само застосування неправильних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень.

Суд може виправити лише ті арифметичні помилки, яких він сам припустився.

Описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Особливо це стосується резолютивної частини рішення. В резолютивній частині будь-яка описка має істотне значення, оскільки вона може утруднити виконання рішення.

Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його невірного сприйняття: неправильне розташування розділових знаків, невірні відмінки слів, застосування русизмів та діалектизмів тощо.

Однак з ухвали Оболонського районного суду міста Києва від 23 листопада                  2016 року вбачається, що суд фактично змінив рішення від 18 квітня 2016 року, виключивши з його резолютивної частини посилання на стягнення з відповідачів на користь позивача інфляційних втрат та 3 % річних, при цьому в мотивувальній частині рішення залишилися висновки про задоволення позовних вимог у цій частині.

Як роз'яснено у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України                         від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення,  він лише усуває такі неточності, які  впливають  на  можливість  реалізації  судового рішення чи його правосудності.  Проте, якщо неправильне  визначення стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону, який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення арифметичних помилок немає.

З огляду на викладене, Оболонський районний суд міста Києва, вирішуючи питання про виправлення описки у рішенні суду від 18 квітня 2016 року, змінив зміст судового рішення, що є неприпустимим.

Відповідно до частин першої та другої статті 303 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Згідно з частиною першою статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2016 року, внесеною у журнал судового засідання, задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_4 про долучення до матеріалів справи документів, а саме постанови Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня                    2014 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня               2014 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 01 грудня 2015 року. 

Однак всупереч вимогам наведених норм процесуального права апеляційний суд не дослідив указаних доказів, не спростував їх і не дав їм належної оцінки.

Відповідно до вимог статті 309 ЦПК України 2004 року підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Аналіз вказаної правової норми діє підстави для висновку про те, що апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції тоді, коли неправильність рішення можна усунути без його скасування, не змінюючи його суті, і зміна стосується окремих частин рішення, зокрема у разі виправлення помилок суду першої інстанції щодо розміру присудженої суми, розподілу судових витрат тощо. Якщо зміни стосуються фактичної сторони справи чи правового обґрунтування рішення, то таке рішення суду першої інстанції також слід вважати зміненим. Отже, апеляційний суд не повинен оформляти цю дію постановленням ухвали із зазначенням про залишення рішення без зміни з уточненням чи доповненням рішення суду першої інстанції. Не можна залишити рішення суду без змін і одночасно виключити або уточнювати деякі висновки його резолютивної частини.

Отже, суд апеляційної інстанції, виключивши з мотивувальної та резолютивної частини рішення суду посилання на стягнення з відповідачів інфляційних втрат та           3 % річних, повинен був змінити рішення суду першої інстанції, ухваливши при цьому відповідне рішення, а не залишити його без змін.

При розгляді справи апеляційний суд у порушення вимог статей 303, 304, 315 ЦПК України 2004 року не перевірив з достатньою повнотою доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, та не усунув допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.(стаття 4 ЦПК України 2004 року).

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Відповідно до підпунктів першого, третього частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права при розгляді даної справи допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 18 квітня 2016 року, ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 жовтня 2016 року скасувати.

Справу за позовом Житлово-будівельного кооперативу «Академічний-15» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
                 
ГоловуючийВ. А. Стрільчук  Судді:В. О. Кузнєцов   А. С. Олійник   С. О. Погрібний   О. В. Ступак

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74021652