Форум > ПРО СУДОЧИНСТВО ВЗАГАЛІ і про суддів зокрема
Аспекти застосування ст. 375 КК України (завідомо неправосудне рішення)
Перо:
Постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови: окремі аспекти застосування ст. 375 Кримінального кодексу України
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/vvsu/2012_2/2-12-img/2-2012-9.pdf
Перо:
Спроба ненаукового коментаря за відсутності практики застосування
(click to show/hide)№10 (1204) 07.03—13.03.2015
ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ
Стаття 375 Кримінального кодексу стала безумовним трендом лютого для органів прокуратури. Було відкрито відразу кілька проваджень проти служителів Феміди за ознаками винесення ними «завідомо неправосудного рішення». Спробуємо розібратися, яке ж рішення в принципі може вважатися неправосудним. І допоможе в цьому пряма норма Конституції.
Наукова думка в генезисі
За всі 23 роки незалежності (якщо не від самої появи цього складу злочину у вітчизняному законодавстві) важко пригадати бодай одну справу, в якій ст.375 КК фігурувала б як самостійна кваліфікація. Прочитавши кілька науково-практичних коментарів до кодексів різних часів, нескладно помітити, що укладачі не звертали особливої уваги на нюанси її застосування (як і аналогічної ст.176 КК 1960 р.) та обмежувалися сухими рядками. Деякі частини кочували з видання до видання майже в незмінному вигляді. Хіба що новий автор коментаря творчо замінить якийсь приклад чи скоротить кілька речень своїх попередників.
Спільним для всіх коментаторів є висновок, що «постановлення судового акта завершується його проголошенням, і з цього моменту злочин, передбачений ч.1 ст.375 КК, визнається закінченим незалежно від часу набуття ним законної сили, його виконання та викликаних ним наслідків». Крапка. Жодних уточнень про те, хто ж має встановити або за якими ознаками констатувати сам факт скоєння правопорушення. Хоча й наводяться як приклад неправосудного акта засудження невинної особи або, навпаки, звільнення винного у скоєнні злочину, призначення покарання, яке виходить за межі передбаченої законом санкції, чи «відмова в задоволенні обгрунтованих позовних вимог».
Не проливає світла на це питання й НПК під редакцією академіків Академії правових наук України Володимира Сташиса та Василя Тація (2003 р. видання), де неправосудним називається такий судовий акт, що не відповідає вимогам законності та обгрунтованості. «Його неправосудність може бути пов’язана з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального закону або з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи», — зазначає автор коментаря, кандидат юридичних наук Володимир Тютюгін.
Аналізуючи суб’єктивну сторону, автори коментарів наголошують на необхідності доведення умислу — матеріальної чи особистої зацікавленості судді в постановленні саме такого рішення: «Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.375 КК, характеризується тільки прямим умислом, оскільки особа усвідомлює, що постановляє завідомо неправосудний судовий акт, керуючись при цьому будь-якими мотивами, за винятком корисливих або інших особистих інтересів (ч.2 ст.375 КК). Якщо судовий акт постановляється колегіальним складом суду (кількома професійними суддями чи за участю народних засідателів або присяжних), то для кваліфікації їхніх дій за ст.375 КК необхідно встановити, що кожен з них діяв умисно й усвідомлював завідомо неправосудний характер такого акта. В іншому разі вчинене може розглядатися лише як дисциплінарний проступок, а якщо неправосудність судового акта сталася внаслідок несумлінного ставлення винного до виконання своїх службових обов’язків, то діяння (за інших необхідних умов) містить ознаки злочину, передбаченого ст.367 КК. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч.2 ст.375 КК, є мотив: корисливі спонукання чи інші особисті інтереси».
В НПК під редакцією доктора юридичних наук Станіслава Яценка (1994 р.) є й застереження про те, що не тягнуть за собою відповідальності за ст.176 КК 1960 р. процесуальні акти, які не вирішують справи по суті. Вочевидь, під такими розуміються й ті, що не підлягають оскарженню. Хоча з часом це уточнення з тексту коментарів випало.
Водночас зауважується, що, наприклад, установлення факту отримання суддею хабара ще не означає автоматичного визнання винесеного ним рішення неправосудним. Як казав свого часу один із суддів, у нас хабарі дають не стільки за незаконні, скільки за цілком правосудні рішення.
До речі, ст.176 КК 1960 р. — одна з небагатьох, що не зазнала змін з моменту прийняття кодексу. У кодексі 2001 року дещо змінилася лише кваліфікація: корисливі мотиви перенесли до ч.2 ст.375. Утім, на головній прогалині таких коментарів — відсутності уточнення щодо встановлення об’єктивної сторони цього злочину — це не позначилося.
Злочин із припущеннями
З огляду на оприлюднені відомості щодо обставин проваджень, які наразі відкрито проти суддів за ст.375 КК, можна виокремити два принципових запитання:
• чи повинні вноситися до Єдиного реєстру досудових розслідувань повідомлення громадян чи припущення правоохоронців про неправосудність будь-якого судового акта?
• чи може піддаватися сумніву законність та обгрунтованість будь-якого судового акта, який не переглядався вищими інстанціями, зокрема в силу прямої законодавчої заборони щодо їх оскарження?
Відповідь на перше запитання півтора року тому фактично дана у висновку Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду від 1.07.2013 щодо питання про початок кримінального провадження стосовно суддів, пов’язаного зі здійсненням ними судочинства. Свого часу це питання ініціювала Рада суддів у зв’язку зі зверненням суддів Євпаторійського міського суду АР Крим від 25.02.2013, на яких поскаржилася невдоволена їх вердиктами громадянка. Щоправда, тоді прокуратура не наважилася «посягнути» на ст.375 і розпочала досудове розслідування за ч.1 ст.364 КК («Зловживання владою або службовим становищем»). Урешті-решт справу було закрито за відсутністю події кримінального правопорушення.
Водночас сам факт проведення слідчих дій стосовно суддів та працівників апарату за такою заявою громадянки дав підстави для певних узагальнень. Судді ВС насамперед звернули увагу органів прокуратури на вимоги чч.3, 4 і 5 ст.214 Кримінального процесуального кодексу, згідно з якими до ЄРДР уносяться відомості про кримінальне правопорушення, вимагається короткий виклад обставин, які свідчать про вчинення саме кримінального правопорушення, його попередню правову кваліфікацію із зазначенням статті або частин статті КК. При цьому критерієм унесення такої заяви до реєстру є «фактичні дані, які вказують на ознаки складу злочину — кримінального правопорушення», котрими не можуть уважатися припущення заявниці щодо незаконності постановлених судових актів стосовно неї.
Якщо ж виходити з протилежного, то, наприклад, сам факт подання податкової декларації можна вважати підставою для порушення кримінального провадження за ухилення від сплати податків (чи принаймні як замах на цей злочин), а отримання дозволу на придбання зброї розглядати як підготовку до скоєння вбивства.
Таким чином, можна дійти висновку, що й у випадку з ст.375 КК унесенню до реєстру даних про кримінальне провадження має передувати встановлення об’єктивних даних щодо постановлення неправосудного рішення. Як їх знайти? Підказка — у Конституції.
Презумпція законності
У постанові Пленуму ВС «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 наголошується, що «відповідно до ч.5 ст.124 Конституції судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені».
Як висновують судді ВС, «виключне право перевірки законності та обгрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження в будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним порядком у справі не допускається». Інакше можна говорити про привласнення функцій здійснення правосуддя іншими органами або посадовими особами, що прямо заборонено ч.1 ст.124 Конституції.
Така заборона перекреслює й твердження окремих правників про те, що з-під дії ст.375 КК не повинні виводитися процесуальні рішення, що не підлягають оскарженню, а будь-які судові акти, включаючи ті, що не були ні оскаржені, ні скасовані, можуть піддаватися сумніву на предмет їх правосудності. Якщо пристати на їхню позицію, то потреба в перегляді більшості судових рішень вищими інстанціями взагалі відпаде. Адже органи прокуратури отримали б право відкривати кримінальне провадження лише за фактом постановлення суддею будь-якого рішення, включаючи процесуальне, послуговуючись тільки власною оцінкою їх законності та обгрунтованості та думкою із НПК про те, що злочин, передбачений ч.1 ст.375 КК, визнається закінченим з моменту постановлення та проголошення судового акта.
Втім, сам законодавець визначив перелік тих процесуальних актів, правосудність яких не може піддаватися сумніву взагалі чи які можуть оскаржуватися виключно під час перегляду самого судового рішення. Якщо, на думку науковців чи практиків, цей список треба розширити, ніщо не заважає запропонувати відповідну законодавчу ініціативу й переконати парламент в її необхідності.
Також як аргумент на користь можливості з’ясування правосудності судового рішення в кримінальному порядку наводиться той факт, що вимога стосовно обов’язкового попереднього перегляду та скасування для відкриття провадження за ст.375 КК залишає поза підозрою Верховний та Конституційний суди. Теоретично так і має бути, адже для існування правової держави необхідні органи правосуддя, чиї рішення є остаточними, аби не перетворювати здійснення правосуддя на нескінченний процес оскаржень і переглядів.
Урешті-решт оцінку позиції суддів ВС можуть дати їхні колеги на спільному засіданні судових палат. Є ще Європейський суд з прав людини. Хоча для доведення факту неправосудності в діях конкретного українського судді його висновки можуть використовуватися лише як додатковий аргумент, оскільки рішення ЄСПЛ самі по собі не скасовують національних судових актів.
А безсумнівна правосудність усіх рішень КС прямо зазначена в ст.150 Основного Закону. Свого часу Голова КС Іван Тимченко сказав: «Вище нас тільки Бог!» Тож тим, хто сумнівається у вердиктах єдиного органу конституційної юрисдикції, залишається сподіватися на справедливу оцінку суду вищого або… переписувати Основний Закон.
Тож із висновку суддів ВС випливає такий принцип: підставою для відкриття кримінального провадження за ст.375 КК є скасування оскаржуваного судового акта апеляційною чи касаційною інстанцією. А завданням правоохоронних органів буде доведення наявності умислу в діях судді чи суддів, які винесли таке рішення.
Кар’єризм як умисел
Факт скасування судового рішення є необхідною, але не достатньою умовою для внесення до ЄРДР даних про скоєння кримінального правопорушення. Інакше органи прокуратури, які зобов’язані в силу принципу публічності порушувати провадження за кожним повідомленням про злочин, потонули б у подібних розслідуваннях.
У свою чергу судова система була б паралізована відстороненнями від посад служителів Феміди, які ухвалювали скасовані вищими інстанціями судові акти. І ніяка люстрація не знадобилася б. Та й у самому ВС виникли б проблеми, оскільки є прецеденти, коли скасовувалися рішення однієї з палат, зокрема у справах, де наявний спір про юрисдикцію.
Отже, заявник, слідчий чи прокурор повинен обгрунтувати і свою підозру стосовно умисних дій судді, який виніс рішення, яке згодом було скасоване. Наприклад, з посиланням на ігнорування роз’яснень вищих судів або правових позицій ВС. Якщо врахувати, що досягти єдиної практики в правозастосуванні можна хіба що теоретично, цей аргумент можна вважати припустимим, але не вирішальним. Неважко пригадати приклади, коли пленум вищого спеціалізованого суду ухвалював постанову, окремі положення якої згодом заперечував ВС. Тож, за логікою, якщо суддя ухвалив вердикт цілком свідомо, але в суворій відповідності з рекомендаціями касаційної інстанції, що у ВС згодом визнають помилкою, то тут уже можна говорити і про «організовану злочинну групу», яка утворилася для винесення «завідомо неправосудних рішень».
Ще складніше довести наявність корисливих мотивів (нагадаємо, що отримання неправомірної вигоди — це зовсім інша стаття). В НПК 2003 р. як приклад корисливості наведено засудження невинного через небажання повернути борг, а в 1994 р. — через намір заволодіти квартирою. З доказами цієї суб’єктивної сторони в правоохоронних органів складнощів не виникне. Але принаймні докази, які дають підстави підозрювати суддю в такій корисливості, мають існувати на момент внесення даних до ЄРДР.
Дещо складніше з «особистими інтересами». Ревнощі чи помсту ще можна довести завдяки свідченням інших осіб. Але кар’єризм чи прагнення просунутися по службі, що науковці називають прикладом такої зацікавленості, взагалі-то є нормальним явищем для більшості правників. То чи можна, наприклад, позитивну відповідь судді на запитання журналістів «Чи прагнете ви стати суддею вищої інстанції?» вважати доказом кар’єризму?
Втім, не виключено, що правоохоронні органи можуть віднайти й інші докази «свідомості» дій суддів. І це збагатить наукову думку в наступних перевиданнях НПК.
Хто із заявою прийде…
Водночас Судова палата у кримінальних справах ВС звертає увагу й на інший бік подібних заяв громадян та дій правоохоронних органів. У висновку зазначено, що «під втручанням у діяльність судових органів слід розуміти вплив на суддю в будь-якій формі (прохання, вимога, вказівка, погроза, підкуп, насильство, критика судді в засобах масової інформації до вирішення справи у зв’язку з її розглядом тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити його до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій або ухвалення певного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів, на якій стадії процесу та в діяльність суду якої інстанції здійснюється втручання» (пп.10 і 11 постанови Пленуму ВС №8).
Разом з тим, нагадують судді ВС, в ст.383 КК законодавець передбачив відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про злочин, об’єктом якого є інтереси правосуддя й за яке в кожному випадку його скоєння має також наставати передбачена законом відповідальність. Адже громадянин, який подає заяву про скоєння злочину, має бути попереджений під розписку про відповідальність за неправдивий донос. Відповідні прецеденти вже були в судовій практиці. Якщо ж такі дані внесено до ЄРДР за ініціативою самих правоохоронців, то відповідальність для них може наставати за статтями КК у сфері службових злочинів.
За 2 роки ні Конституція (в частині гарантій незалежності правосуддя), ні КК та КПК (у цитованих положеннях) не зазнали змін. Змінилося головне — тренд у ставленні влади та частини суспільства до Феміди. Це фактично й уможливило перебирання правоохоронними органами, політиками, високопосадовцями функцій правосуддя.
Проте в будь-якому разі, доки в Конституції записана презумпція законності судового рішення, ніхто не може ставити під сумнів його правосудність. Якими б благими мотивами, суспільними потребами чи політичною доцільністю це не виправдовувалося.http://zib.com.ua/ua/114893-yake_sudove_rishennya_mozhe_vvazhatisya_nepravosudnim.html
Перо:
Понятие неправосудного решения не имеет правового определения, – круглый стол АЮУ
--- Цитувати ---24 июня в Киеве состоялся круглый стол секции судей Ассоциации юристов Украины, посвященный применению статьи 375 Уголовного кодекса Украины. Данная статья, предусматривающая ответственность за вынесение судьей заведомо неправосудного судебного решения, вызывает сложности на практике, сообщает корреспондент «ЮП».
Фактически любое решение суда можно признать неправосудным. Об этом рассказал судья Киевского апелляционного хозяйственного суда, член Совета судей Украины Михаил Новиков. В 2012 году был вынесен приговор, согласно которому «заведомая неправосудность» состояла в том, что судья имел значительный опыт работы и не мог допустить ошибки. Судья полагает, что 55 лет практика применения данной статьи шла не совсем верным путем. Также он заявил, что понятие неправосудного решения не имеет правового определения. В свою очередь г-н Новиков считает нужным определить критерии, по которым решение признается неправосудным. О неправосудности можно говорить, когда дело рассматривалось органом, не имеющим права рассматривать дело (ненадлежащий состав суда); приняты решения о правах лиц, не участвовавших в процессе; когда судья имел основания для самоотвода, но не заявил об этом. «С объективной точки зрения любое решение неправосудно, поскольку может быть отменено в вышестоящей инстанции. Но не каждое незаконное решение – неправосудное», – отметил Михаил Новиков в выступлении. И при этом подчеркнул, что наказывать судей за применение им материальной нормы права означает лишить их права на собственное мнение.
В некоторых делах по статье 375 УК Украины прослеживается мотив мести, отметила член Совета судей Украины Валерия Чорна. Комментируя конкретные примеры, г-жа Чорна отметила, что не считает правомерным привлекать к ответственности судей, которые выносили решения против майдановцев, позже амнистированных Законом от 21 февраля 2014 года. Ведь на момент привлечения активистов к уголовной и административной ответственности судьи имели на это все правовые основания и о «заведомой неправосудности» говорить не уместно.
В этом их поддержали ряд адвокатов, заявивших, что статья 375 используется для давления на судей и должна быть отменена. Соответствующие аргументы привел Арсен Милютин, старший юрист ЮБ «Егоров, Пугинский, Афанасьев и Партнеры» Украина. По его словам, данная статья никого не сдерживает от злоупотреблений и в то же время провоцирует судей принимать нужные прокурорам решения.
В то же время иную позицию высказали ученые и адвокаты, представляющие интересы общественных активистов. Д.ю.н., профессор Вячеслав Навроцкий уверен, что статья 375 УК Украины нужна, хотя она и не в полной мере соответствует принципам Евросуда: «В наших условиях следует исходить из других требований к криминализации». Адвокат «автомайдановцев» Роман Маселко назвал статью по своей диспозиции более определенной, чем, например, превышение власти.
Также поднимались следующие вопросы: о правовых последствиях признания решения неправосудным; можно ли назначать одинаковую меру наказания за вынесение уголовного приговора и процессуального определения (поскольку негативные последствия у них различаются); можно ли считать неправосудным неотмененное решение.
--- End quote ---
http://pravo.ua/news.php?id=0048629
Перо:
Ухвала Верховного Суду України від 20.11.2014 р. (аналіз статті 375 КК)
(click to show/hide)Державний герб України
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 листопада 2014 року м. Київ
Судова палата у кримінальних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого заступника Голови Верховного Суду України - секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Редьки А.І., суддів:Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Заголдного В.В., Короткевича М.Є., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Скотаря А.М., Таран Т.С., Школярова В.Ф., за участю начальника відділу участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА_13 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року щодо нього,
установила:
вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2013 року ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, такого, що не має судимості, засуджено за частиною першою статті 375 КК України (далі КК) до обмеження волі на строк два роки. На підставі статті 75 КК ОСОБА_13 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік із покладенням на нього обов'язку повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи.
ОСОБА_13 визнано винним у тому, що він як суддя Обухівського районного суду Київської області 3 квітня 2009 року постановив завідомо неправосудне рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21 та ОСОБА_22 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсним їх рішень та зобов'язав першу розглянути і погодити, а другу - розглянути і затвердити проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», переведення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та передачу земельних ділянок у власність позивачам.
В порядку виконання цього рішення суду Обухівська районна та Київська обласна державні адміністрації постановили відповідні розпорядження «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу у власність громадянам земельних ділянок», внаслідок чого було припинено право постійного користування земельною ділянкою ДП «Київське лісове господарство», а земельні ділянки площею по 0,99 га були передані кожному із позивачів для ведення особистого селянського господарства.
Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23 червня 2010 року рішення Обухівського районного суду залишив без змін.
Верховний Суд України ухвалою від 30 березня 2011 року скасував зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, а справу направив на новий судовий розгляд.
Обухівський районний суд Київської області ухвалою від 17 серпня 2011 року провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки справа не підлягала розгляду в суді в порядку цивільного судочинства.
17 листопада 2010 року суддя ОСОБА_13 постановив ще одне неправосудне рішення у цивільній справі № 2-2154/10 за позовом ОСОБА_23 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки, що знаходяться за адресами: АДРЕСА_1. Цим рішенням було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками серії ІІ-КВ № 003871 від 19 листопада 1997 року; серії ІІ-КВ № 001028 від 9 квітня 1998 року; серії ІІ-КВ № 001028 від 9 квітня 1998 року; серії І-КВ № 002620 від 20 жовтня 1997 року; серії І-КВ № 002620 від 20 жовтня 1997 року.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області ухвалою від 5 травня 2011 рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2010 року скасувала та постановила нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_23 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки.
При ухваленні цього рішення суддя ОСОБА_13 порушив виключну компетенцію органів місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені українського народу на землю у зв'язку з відсутністю рішень про передачу земельних ділянок у власність, протиправно, в порушення вимог статті 213 Цивільного процесуального кодексу, статті 377 Цивільного кодексу України та статей 120, 123, 152 Земельного кодексу України, визнав право власності за ОСОБА_23 на ці земельні ділянки у місті Обухові та незаконно, в порушення вимог статей 142-144 Земельного кодексу України, скасував державну реєстрацію державних актів на право постійного користування попередніми користувачами.
Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 14 січня 2014 року вирок щодо ОСОБА_13 залишив без змін.
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 червня 2014 року вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_13 залишила без змін.
У заяві засуджений ОСОБА_13 стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї норми закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
На думку заявника, суд касаційної інстанції неправильно застосував частину першу статті 375 КК, що потягло необґрунтоване засудження його за цим законом. Стверджує, що при ухваленні судових рішень в обох цивільних справах він діяв добросовісно і вважав, що спори вирішував законно, опираючись на судову практику.
На обґрунтування вимог щодо неоднаковості у правозастосуванні, ОСОБА_13 послався на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2013 року, у якій суд касаційної інстанції за подібних фактичних обставин залишив без зміни виправдувальний вирок суду щодо особи, яка обвинувачувалась у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК України. Такі ж висновки касаційного суду, на його думку, містяться в ухвалах від 17 березня 2011 року, 11 червня 2013 року, 6 березня 2014 року.
У заяві ОСОБА_13 зазначає, що відповідно до частини другої статті 32 КПК України кримінальне провадження щодо обвинувачення судді у вчиненні кримінального правопорушення не може здійснюватись тим судом, у якому обвинувачений обіймає або обіймав посаду судді, якщо згідно з частиною першою цієї статті кримінальне провадження здійснює суд, найбільш територіально наближений до суду, в якому обвинувачений обіймає посаду судді, іншої адміністративно-територіальної одиниці, а згідно з частиною третьою статті 34 КПК України - питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах різних апеляційних судів вирішується колегією суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за поданням суду апеляційної інстанції, клопотанням сторін чи потерпілого, але після надходження кримінального провадження до суду за правилами територіальної підсудності. Така позиція Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ висловлена в ухвалах від 10 квітня 2013 року, 13 лютого 2014 року та 11 березня 2014 року. На час надходження матеріалів справи щодо нього до Голосіївського районного суду м. Києва він працював суддею Обухівського районного суду Київської області і справа відносно нього, відповідно до частини першої статті 32 КПК України, до Обухівського районного суду Київської області не надходила, а була направлена до Голосіївського районного суду м. Києва, що свідчить про відсутність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визначення підсудності у справі щодо нього.
З цих підстав засуджений ОСОБА_13 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року, а справу направити на новий касаційний розгляд.
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала суддю-доповідача, прокурора, який просив відмовити у задоволенні заяви засудженого за відсутністю підстав, передбачених статтею 445 КПК України, перевірила матеріали справи, проаналізувала висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, обговорила доводи заяви і дійшла висновку про наступне.
Порівняльний аналіз фактичних обставин суспільно небезпечного діяння, передбаченого частиною першою статті 375 КК, за вчинення якого засуджено ОСОБА_13, із фактичними обставинами діяння, щодо якого висловлена (виражена) правова позиція касаційного суду в ухвалі від 28 лютого 2013 року, дають підстави для висновку про їх подібність за об'єктивними та суб'єктивними ознаками; водночас вони отримали різну правову оцінку.
Неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно-небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, зумовлює перегляд судового рішення Верховним Судом України (далі - Суд).
Предметом перегляду у справі є неоднакова правова позиція суду касаційної інстанції щодо правозастосування норми статті 375 КК про кримінальну відповідальність за постановлення суддею завідомо неправосудного рішення.
Постановлення завідомо неправосудного судового акту, відповідальність за яке передбачена статтею 375 КК, є спеціальним видом службового зловживання в галузі здійснення правосуддя, суб'єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя.
Лексико-граматичне та логічне тлумачення дає змогу визначити три складові, що містяться у диспозиції частини першої статті 375 КК, які характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину:
а) вирок чи інше рішення суду є неправосудним;
б) це неправосудне рішення суддею (суддями) постановляється;
в) неправосудність судового рішення має бути завідомою.
Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості.
Вчинене діяння кваліфікується за статтею 375 КК незалежно від того: 1) яка судова інстанція постановила цей акт (суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції); 2) яка галузева приналежність розглянутої судом справи (кримінальна, цивільна, адміністративна, господарська) 3) яким складом суду було постановлено судовий акт - судом колегіально чи суддею одноосібно.
Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, полягає лише в активній поведінці особи - дії. Діяння належить до злочину з формальним складом, оскільки вичерпується фактом вчинення певних дій - постановлення неправосудного судового акту і припускають: а) складання відповідного процессуального документу; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акту (доведення його змісту до відома учасників процесу). Злочин визнається закінченим з моменту проголошення постановленого судового акту незалежно від часу набуття законної сили та наслідків, які спричинені.
Фактичну основу діяння, інкримінованого ОСОБА_13 за провину, підтверджують дані про те, що він, обіймаючи посаду судді Обухівського районного суду при постановленні цих рішень:
- достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не були порушені;
- був обізнаний, що, відповідно до розпорядження КМУ №610-р від 10 квітня 2008 року «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення;
- свідомо проігнорував вимоги закону щодо залучення до провадження осіб, прав та інтересів яких стосується порушений спір, не залучив до участі у цивільній справі ДП «Київське лісове господарство» і позицію цього підприємства не з'ясував та не врахував;
- знав, що Київська ОДА та Обухівська РДА не вирішували питання про припинення права користування спірною земельною ділянкою з ДП «Київське лісове господарство»;
- проігнорував встановлене Законом право державних адміністрацій самостійно вирішувати питання щодо надання земельних ділянок;
- здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення;
Наведені фактичні обставини давали підстави суду касаційної інстанції вважати, що після одержання для розгляду позовних заяв ОСОБА_13 достеменно знав, не міг не знати, що провадження у цій справі він розпочав безпідставно, справа за своєю правовою природою не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. ОСОБА_13 усвідомлював і розумів правові наслідки скасування державної реєстрації державних актів на право постійного користування на земельні ділянки, зміни користувачів земельних ділянок та постановлення рішення щодо права власності у незаконний спосіб.
ОСОБА_13 свідомо бажав, всупереч матеріальному і процесуальному законам та фактичним обставинам справ, постановити судові рішення, які за своєю суттю не могли бути і не були актами правосуддя.
Установлені у справі ознаки складу злочину співпадають з ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК, тому суд касаційної інстанції зробив висновок про правильність застосування щодо дій ОСОБА_13 цієї норми закону.
У рішенні касаційного суду від 28 лютого 2013 року, яке надано для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про виправдання ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК України за відсутністю в її діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК України.
Фактичні обставини вчинення суспільно небезпечних діянь в оспореному рішенні і в порівнюваному рішенні є подібними, але отримали неоднакову кримінально-правову оцінку. З'ясування обґрунтованості правового висновку суду касаційної інстанції в порівнюваному рішенні, відповідно до статті 444 КПК та пункту 1 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України, перебуває за межами предмету перегляду, тому Суд позбавлений можливості висловити свою позицію щодо законності та обґрунтованості такого рішення.
На обґрунтування неоднаковості у правозастосуванні ОСОБА_13 посилається також на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2013 року щодо ОСОБА_5.
Суд вважає, що сформульований у цьому рішенні висновок касаційного суду не свідчить про неоднакове застосування одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно-небезпечних діянь, оскільки у цьому рішенні касаційний суд перекваліфікував дії ОСОБА_5 з частини другої на частину першу статті 375 КК України і визнав її винною у вчиненні цього злочину.
Посилання засудженого ОСОБА_13 на висновки касаційного суду, висловлені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2011 року та від 6 березня 2014 року на підтвердження неоднаковості у правозастосуванні, є необгрунтованими, оскільки за цими судовими рішеннями вироки судів щодо певних осіб були скасовані з направленням справ на новий судовий розгляд у суди відповідних інстанцій, тобто вони за своїм юридичним значенням не є остаточними і не містять висновків про правильне чи неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.
Висновки суду касаційної інстанції, висловлені в ухвалах від 10 квітня 2013 року, 13 лютого 2014 року та 11 березня 2014 року, на які посилається заявник ОСОБА_13, не можуть бути прикладами неоднаковості у правозастосуванні, оскільки у цих рішеннях суд визначав підсудність справ, тобто ухвалював рішення процесуального характеру, а перевірка доводів заяви про порушення вимог кримінального процесуального закону під час визначення підсудності справи щодо нього перебуває за межами законодавчо визначених повноважень Верховного Суду України.
Правова оцінка фактичної та юридичної підстав кваліфікації діянь, які інкриміновані ОСОБА_13, у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечних діянь в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2013 року, наданому для порівняння, дає підстави для висновку, що суд касаційної інстанції правильно застосував норму закону про кримінальну відповідальність ОСОБА_13, тому відсутні підстави для втручання в оспорене рішення.
Керуючись статтями 445, 454, 456 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а:
відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_13 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року щодо нього.
Ухвала є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінально-процесуального кодексу України.
Головуючий А.І. Редька
Судді: Л.Ф. Глос В.Ф.Пивовар Т.В.Гошовська Б.М. Пошва В.В. Заголдний А.М. Скотарь М.Є. Короткевич Т.С. Таран О.Т. Кузьменко В.Ф. Школяров
Перо:
У ВСС дискутують, чи дозволяти притягнення до відповідальності за ухвалення неправосудних рішень, які не оскаржувались
--- Цитувати ---Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ підтримав у першому читанні проект постанови, яка роз’яснює особливості притягнення суддів до кримінальної відповідальності за постановлення неправосудних рішень.
--- End quote ---
http://zib.com.ua/ua/119024-u_vischomu_specializovanomu_sudi_gotovi_dozvoliti_prityagati.html
Навігація
Go to full version