Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[Перо]

Державний герб України

Постанова

Іменем України

22 січня 2019 року

м. Київ

справа № 437/2726/13-ц

провадження № 61-22335св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - Луганське міське комунальне підприємство «Теплокомуненерго»,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Луганської області від 29 січня 2014 року у складі колегії суддів: Медведєвої Л. П., Соловей Р. С., Пащенко Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2013 року Луганське міське комунальне підприємство «Теплокомуненерго» (далі - Луганське МКП «Теплокомуненерго») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за послуги з теплопостачання та гарячого водопостачання.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Луганське МКП «Теплокомуненерго» посилалося на те, що воно постачало теплову енергію у квартиру відповідачів, тобто між сторонами виникли фактичні договірні відносини щодо надання житлово-комунальних послуг на підставі відкритого особового рахунку НОМЕР_1. Відповідачі своєчасно не здійснювали розрахунки за надану їм теплову енергію, у зв'язку з чим виникла заборгованість за період з 01 липня 1996 року до 01 грудня 2012 року в сумі 5 218 грн 28 коп. Враховуючи викладене, Луганське МКП «Теплокомуненерго» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість, а також 4 185 грн 21 коп. інфляційних втрат, 1 375 грн 41 коп. - 3 % річних, всього -                  10 778 грн 90 коп.

Рішенням Ленінського районного суду міста Луганська від 31 жовтня 2013 року у складі судді Золотарьова О. Ю. в задоволенні позову відмовлено у зв'язку з пропуском позовної давності.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідачі, як споживачі послуг з теплопостачання належним чином не виконували зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати наданих їм послуг, у зв'язку з чим прострочили виконання грошового зобов'язання. Позивачем заявлено вимоги про стягнення заборгованості з теплопостачання за період з 01 липня 1996 року до 01 грудня 2012 року, проте з указаним позовом Луганське МКП «Теплокомуненерго» звернулося 19 лютого              2013 року, тобто з пропуском строку, встановленого статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), про застосування якого було заявлено відповідачем.

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 29 січня 2014 року апеляційну скаргу Луганського МКП «Теплокомуненерго» задоволено. Рішення Ленінського районного суду міста Луганська від 31 жовтня 2013 року змінено. Резолютивну частину рішення викладено в наступній редакції: «Позов Луганського МКП «Теплокомуненерго» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за послуги теплопостачання та гарячого водопостачання - задовольнити частково. Стягнути солідарно з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на користь Луганського МКП «Теплокомуненерго» заборгованість за послуги теплопостачання та гарячого водопостачання за період з 01 лютого 2004 року по 01 грудня 2012 року в сумі              7 297 грн 47 коп. та судові витрати по сплаті судового збору в сумі 156 грн. У задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за послуги теплопостачання та гарячого водопостачання за період з 01 липня 1996 року по 31 січня 2004 року - відмовити за пропуском строку позовної давності».

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що здійснюючи часткове погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги, а саме у лютому 2007 року та у лютому 2010 року відповідачі своїми діями перервали перебіг позовної давності, тому повинні сплатити борг за період з 01 лютого 2004 року до 01 грудня 2012 року з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості за період з 01 липня 1996 року до 31 січня 2004 року, апеляційний суд виходив з того, що позивачем пропущено позовну давність.

У червні 2014 року  ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Луганської області від 29 січня 2014 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що 24 грудня 2012 року позивач подав заяву про видачу судового наказу до Ленінського районного суду міста Луганська, ухвалою якого від 15 січня 2013 року йому було відмовлено у прийнятті заяви, тому Луганське МКП «Теплокомуненерго» може пред'явити позов про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року. Однак заборгованість за вказаний період відсутня. Посилання апеляційного суду на переривання позовної давності є помилковим, оскільки у квитанції за лютий 2010 року було здійснено оплату за січень 2010 року, а не частково погашено заборгованість за попередній період.   

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2014 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Луганська.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

03 травня 2018 року касаційну скаргу разом із доданими до неї матеріалами передано до Верховного Суду.

Ухвалою судді Верховного Суду від 19 червня 2018 року копії матеріалів касаційного провадження у цій справі направлено до Сватівського районного суду Луганської області для відновлення втраченого судового провадження.

01 жовтня 2018 року Сватівським районним судом Луганської області надіслано до Верховного Суду відновлене судове провадження.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що відповідачі є абонентами Луганського МКП «Теплокомуненерго» і користуються послугами з теплопостачання та гарячого водопостачання.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого cамоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником послуг (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої  статті 64 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого  приміщення.  Повнолітні  члени сім'ї  несуть  солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Згідно зі статтею 162 ЖК Української РСР плата за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки  внесення  квартирної  плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний  своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Послуги із забезпечення тепловою енергією у вигляді централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою місця проживання відповідачів надаються Луганським МКП «Теплокомуенерго» згідно з Правилами надання населенню послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 (далі - Правила № 630).

Частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та підпункту 1 пункту 30 Правил № 630 споживач зобов'язаний своєчасно оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Судами встановлено, що відповідачі користувалися усіма наданими їм послугами, проте не оплачували їх у повному обсязі, у зв'язку з чим в період з 01 липня 1996 року до 01 грудня 2012 року в них утворилася заборгованість за надану їм теплову енергію в розмірі 5 218 грн 28 коп.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Луганська від 15 січня 2013 року  Луганському МКП «Теплокомуенерго» було відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу, оскільки з поданих документів убачався спір про право.

З цим позовом Луганське МКП «Теплокомуенерго» звернулося до суду 19 лютого 2013 року.

Апеляційним судом встановлено, що у лютому 2007 року відповідачами внесена плата за послуги з теплопостачання та гарячого водопостачання в сумі 580 грн, з якої 328 грн 09 коп. було сплачено за поточний місяць, а 251 грн 91 коп. - за минулі місяці в рахунок погашення боргу.

У лютому 2010 року відповідачами було сплачено 484 грн, з яких 283 грн 92 коп. - за поточний місяць, а 200 грн 08 коп. - за минулі місяці.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Частиною другою статті 264 ЦК України передбачено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачі, сплативши частково заборгованість за житлово-комунальні послуги, перервали позовну давність.

Відповідно до статті 1 ЗаконуУкраїни «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин,  житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг (стаття  3 ЗаконуУкраїни «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Згідно з частиною другою статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України.

Разом з тим відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, встановлених статтею 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов'язань.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Зобов'язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов'язанням.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов'язанням.

З огляду на викладене правовідносини, що склалися між сторонами, є грошовим зобов'язанням, в якому, серед інших прав і обов'язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.

Отже, виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.

Відповідно до вказаної правової норми боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

За відсутності оформлених договірних відносин, але у разі існування прострочення виконання грошового зобов'язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг покладається на боржника відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України.

Крім того, застосування положень частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин також кореспондується із закріпленими в пункті 3 частини першої статті 96 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року), нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості.

Викладене узгоджується з правовою позицією, наведеною у постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року в справі № 6-59цс13.

З урахування викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідачів на користь позивача також підлягають стягненню борг з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми.

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судові рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що заборгованість за житлово-комунальні послуги за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року відсутня, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Зазначивши про відсутність заборгованості за житлово-комунальні послуги,             ОСОБА_4 не надала суду доказів на підтвердження цього і не спростувала розрахунок позивача.

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ  від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Луганської області від 29 січня 2014 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук   С. О. Карпенко   В. О. Кузнєцов

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79313864