| | ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СТОРОНА ОБВИНУВАЧЕННЯ В СПРАВАХ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ.О.Г. ПРЕДМЕСТНІКОВ, канд. юрид. наук, Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Херсонській області.
1995-6134
УДК 343.123.6
ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СТОРОНА ОБВИНУВАЧЕННЯ В СПРАВАХ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ
О.Г. ПРЕДМЕСТНІКОВ, канд. юрид. наук, Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Херсонській області
Ключові слова: кримінальний процес України, потерпілий від злочину, приватне обвинувачення, обвинувальний висновок
Конституція України гарантує право громадян на судовий захист від протиправних посягань на честь і гідність, життя і здоров`я, особисту свободу та майно [1]. Це означає, що особа, яка постраждала від злочину, має право на захист своїх прав та інтересів при проведенні дізнання, досудового слідства і в суді.
З прийняттям нового Кримінального кодексу України та запровадженням «малої судової реформи» сталися істотні зміни в правовому вираженні та регламентації провадження справ приватного обвинувачення.
В нормах кримінально-процесуального законодавства, що стосуються прав, повноважень, обов\'язків та функцій потерпілого, як сторони приватного обвинувачення, є дуже багато прогалин і суперечностей. Наприклад, відповідно до ст.223 КПК, потерпілий, подаючи скаргу до суду, має зазначити на вимогу судді додаткові відомості про особу, яку він обвинувачує у вчиненні злочину, такі, що не лише унеможливлюють їх збирання, але й суперечить дане збирання Конституції України (ч.1 ст.32 Конституції України).
На жаль, у криміналістичній науці на даний час не існує наукових досліджень, спеціально призначеного питанню потерпілого, як стороні обвинувачення у справах приватного обвинувачення.. Втім, окремим питанням в різні часи приділяли увагу А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В. Кости-
цький, В.К. Лисиченко В.З. Лукашевич, О.Р. Михайленко, М.М. Міхеєнко, А.Г. Мі-хайлянц, В.В. Попелюшко, К.Ф. Скворцов. Але здебільшого в працях науковців функція обвинувачення загально, а не зі сторони потерпілого, як сторони обвинувачення у справах приватного обвинувачення.
Тому ціллю статті є аналіз науково-теоретичних джерел, діючого законодавства України та виявлення стану і визначення тенденції правового забезпечення формування та реалізації прав потерпілого у справах приватного обвинувачення. Новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутого питання в статті комплексно досліджується питання потерпілого, як сторони обвинувачення у справах приватного обвинувачення. Удосконалено визначення поняття потерпілого, як сторони приватного обвинувачення.
За кримінально-процесуальним законодавством України потерпілим визнається фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Потерпілий від злочину в значній більшості випадків заінтересований в тому, щоб відносно злочинця було порушено кримінальне переслідування, а сам він був визнаний у встановленому порядку потерпілим і мав можливість відстоювати в кримінальному процесі свою позицію; щоб на особу, яка вчинила злочинне діяння, була покладена кримінальна відповідальність, а йому була би повністю відшкодована шкода. Постраждала від злочину особа має можливість відстоювати свої права та законні інтереси на всіх етапах провадження у справі [2, с.98].
З прийняттям нового Кримінального кодексу України, по-перше, були декриміналізо-вані наклеп та образа (ст.ст.125, 126 КК 1960 р.), й у зв\'язку з цим звужено коло справ приватного обвинувачення. По-друге, зміни торкнулися процесуального регулювання етапу порушення таких справ. По-третє, як і в справах публічного обвинувачення, скасовано інститут віддання обвинуваченого до суду. По-четверте, звужено коло рішень судді, які можуть бути оскаржені, та коло суб\'єктів їх оскарження, а також змінено момент початку перебігу строку оскарження.
Зазначені зміни та нововведення важко оцінити однозначно. Так до позитивних нововведень можна віднести:
- скасування інституту віддання обвинуваченого до суду, як непритаманного суду та правосуддю;
- більш чітку регламентацію рішень, які суддя може прийняти за результатами розгляду скарги, в тому числі про надіслання її, за наявності для цього підстав, за належністю;
- вручення підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи не тільки повістки про виклик його в судове засідання, а й вручення у цей же термін копії скарги потерпілого та копії постанови судді про порушення кримінальної справи (чч.2, 3 ст.251 КПК),
Стосовно решти нововведень, на нашу думку, не можна сказати, що вони повністю позитивні.
Сьогодні кримінально-процесуальний закон до справ приватного обвинувачення, тобто до справ про злочини, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, якому і належить у такому разі право підтримувати обвинувачення, відносить справи про злочини, передбачені ст.125 КК (умисне легке тілесне ушкодження), ч.1 ст.126 КК (побої) та справи про злочини, передбачені ст.356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян (ч.1 ст.27 КПК).
Що стосується повної декриміналізації наклепу, то навряд чи це є виправданим та обґрунтованим кроком, оскільки наклеп іноді зводиться до обвинувачення у тяжкому чи особливо тяжкому злочині в друкованому чи іншим способом розповсюдженому творі, з використанням засобів масової інформації тощо. Це діяння суттєво торкається таких охоронюваних Конституцією України загальнолюдських цінностей, як честь та гідність людини як члена суспільства та громадянина, що боляче сприймається потерпілою особою, іноді призводить до тяжких наслідків
для неї та її близьких [3, с.6]. Тому слід визнати, що декриміналізація кваліфікованих видів наклепу (ч.2 і ч.3 ст.125 КК 1960 р.) істотно зменшила рівень правових гарантій захисту честі й гідності особи, а саме, позбавила громадян кримінально-правових та кримінально-процесуальних гарантій їх захисту.
Зміни процесуального регулювання етапу порушення кримінальних справ призвели до ускладнень і навіть унеможливили подачу та прийняття суддею скарг про порушення справ приватного обвинувачення.
Справа полягає в тому, що раніше закон не вимагав чітко визначеної форми та змісту такої скарги. Більше того, в одному випадку приводом до порушення справ приватного обвинувачення закон іменував скаргу (ч.1 ст.27 КПК в ред. ст.251 КПК в редакції закону від 28.12.1900 р.), і особі, для того, щоб суддя порушив справу, достатньо було послатися у цьому процесуальному документі на законні підстави для порушення кримінальної справи, тобто, у чому дістали вияв злочинні дії особи, час, місце події, навести докази на підтвердження вчинення злочину та викласти прохання про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Такий мінімум вимог давав можливість на звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів у порядку кримінального судочинства усім особам, навіть мало знайомим із законом, якщо злочином їм було заподіяно майнову, фізичну та (або) моральну шкоду [4, с.28].
Новий закон встановив, що тепер скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які Кримінально-процесуальним кодексом встановлені для обвинувального висновку (ст.223 і ст.224 КПК ), і якщо вона не відповідає цим вимогам, суддя залишає скаргу без розгляду та повертає її особі, яка подала скаргу (п.1 ч.2 ст.251 КПК).
Тобто, новий закон передбачив вимоги щодо форми та змісту скарги, виконати які неможливо не лише пересічному громадянинові, але й фахівцеві в галузі права, чим практично позбавив осіб, потерпілих від злочинних посягань, можливості на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку приватного обвинувачення. Адже у кримінально-процесуальному законодавстві зазначено, що після закінчення слідства і виконання вимог статей 217-222 цього кодексу слідчий складає обвинувальний висновок (ч.1 ст.223 КПК України).
Обвинувальний висновок складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві, місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано у справі, і відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред\'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки, наявність обставин, які обтяжують чи пом\'якшують його покарання (ч.2 ст.223 КПК України).
При посиланні на докази обов\'язково зазначаються аркуші справи (ч.3 ст.223 КПК України).
В резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ч.4 ст.223 КПК України).
Обвинувальний висновок підписує слідчий з зазначенням місця і часу його складення (ч.5 ст.223 КПК України).
Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено на рідну мову обвинуваченого або на мову, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи (ч.6 ст.223 КПК України) [5, с.576].
А ст.224 вимагає додати до обвинувального висновку: 1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладені їх показання або висновки; 2) довідку про рух справи та про застосування запобіжного заходу з зазначенням часу і місця тримання під
вартою кожного з обвинувачених, якщо вони заарештовані; 3) довідку про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; довідку про судові витрати в справі за час досудового слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.
У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких в порядку, передбаченому ст.52-1 та ст.52-3 цього Кодексу, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім`я, по батькові зазначаються псевдоніми, а замість адреси - назва органу, який здійснює заходи безпеки, та його адреси.
Повний текст вказаних статей, а саме ст.223 і 224 КПК, наведений в даному випадку для того, щоб без зайвих коментарів продемонструвати - жодна скарга про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення просто не може відповідати зазначеним вимогам, а отже, суддя у повній відповідності із законом може залишити без розгляду та повернути особі будь-яку скаргу.
Однак далеко не всі судді дотримуються дослівно змісту вимог ст.251 КПК. Більшість задовольняється викладенням у скарзі підстав для порушення справи, наведенням доказів та прохання про порушення справи щодо конкретної особи.
Між тим уже там, де судді вимагають від скаржника вказувати в скарзі додаткові дані, наприклад, зазначити відомості про обвинувачену особу, які мають матеріальне- та процесуально-правове значення у справі, і які, згідно зі ст.223 КПК, наводяться слідчим в обвинувальному висновку, а саме: прізвище, ім`я та по батькові, рік народження, місце проживання, сімейний стан, місце та рід занять, громадянство, дані про судимість тощо, і при неодержанні цих умов залишають скаргу без розгляду та повертають її, особа повністю втрачає можливість судового захисту своїх прав та інтересів. І справа не тільки в тому, що потерпілий не має змоги зібрати такі відомості особисто, він і не вправі ряд
таких даних збирати, оскільки не «допускається збирання, зберігання використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (ч.1 ст.32 Конституції України). Отже потерпілий у справах, які порушуються не інакше, як за їх скаргою, загнані в глухий кут - їх справа не може відповідати вимогам нині чинного закону (ст.251 КПК) без викладення всіх передбачених законом відомостей (статті 223, 224 КПК), суд не вправі порушити кримінальну справу - з цього випливає замкнуте коло [6, с.44].
Критичної оцінки заслуговує також нове правило про те, що оскарженню підлягає лише постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи, апеляцію до апеляційного суду вправі подавати тільки особа, яка подала скаргу, і подати апеляцію вона може протягом семи діб з дня винесення постанови (ч.5 ст.251 КПК).
Становище потерпілого як сторони обвинувачення в справах публічного обвинувачення дещо краще. Потерпілий в якості обвинувача може виступати поряд з прокурором, так і без нього. В цьому випадку становище потерпілого як обвинувача багато в чому схоже зі становищем прокурора. Головна відмінність полягає в тому, що потерпілий захищає лише свої права. Потерпілий, як і прокурор та інші учасники судового процесу, бере участь в судових дебатах. Ненадання слова в судових дебатах потерпілому, як й іншим учасникам судового процесу, може тягти за собою скасування вироку у повному обсязі або у частині цивільного позову [2, сі 00].
Отже, слід дійти до таких висновків. Провадження у справах приватного обвинувачення має свої особливості, власну специфіку, істотно відмінну від провадження справ публічного обвинувачення. З цієї причини в процесуальному законі доцільно провадженню у таких справах виділити окремий розділ, як диференційованій формі судочинства, чі-
тко визначивши правовий статус суб\'єктів, які беруть у ньому участь та наділивши сторони достатнім комплексом повноважень по відстоюванню своїх прав та інтересів, доведенню перед судом своєї правоти.
Оскільки судове слідство не провадиться у таких справах, а складність встановлення у них дійсних фактичних обставин справи нічим не поступається справам публічного обвинувачення, більше того, часто-густо вимагає проведення судово-слідчих дій, не характерних для судового розгляду (огляд місця події, відтворення обстановки та обставин події), запровадження інституту судових слідчих (чи слідчого судді) для забезпечення сторонам реальної можливості здійснення їх процесуальних прав та сприяння суду у встановленні об\'єктивної істини - нагальна практична потреба.
Потерпілий в якості обвинувача в справах приватного обвинувачення може виступати поряд з прокурором, так і без нього. В цьому випадку становище потерпілого як обвинувача багато в чому схоже зі становищем прокурора. Головна відмінність полягає в тому, що потерпілий захищає лише свої права
ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України : Прийнята на п\'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К. : Преса України, 1997. - 80 с.
2. Попелюшко В. Справи приватного обвинувачення: актуальні проблеми, законодавчі парадокси / В. Попелюшко // Право України. - 2006. - № 4 - С. 98-100.
3. Потебенько М. А. Про Конституцію забули / М. А. Потебенько // Вісник прокуратури. - 2002. - № 1. - С. 6-9.
4. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України : підручник / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Либідь, 1999. -С. 137-141.
5. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / В. М. Тертишник. - К. : А.С.К., 2002. - 1056 с.
2009-09-20 |
