http://www.sdpnu.org.ua/?subpage=94 - Типові журналістські помилки в юридичних матеріалах
Юристам іноді стає дуже смішно від того, що журналісти кажуть або пишуть, висвітлюючи якийсь матеріал на юридичну тематику. Особливо часто таке трапляється в новинних сюжетах або статтях. Певною мірою даються в знаки вади нашої правової системи, але, з другого боку, журналістів, які б спеціалізувалися на суто правничій тематиці, не багато. Як правило, це журналісти зі спеціалізованих юридичних видань.
В окремих випадках буває і не смішно, бо навіть юристу до кінця не зрозуміло зі слів журналіста, що все ж таки відбулося, а добра половина глядачів (слухачів, читачів) сприймає подію зовсім викривлено. Спробую звернути увагу на поширені журналістські помилки і пояснити, в чому саме вони полягають.
Майже не шкідливою, але чи не найбільш поширеною є помилка в назві нарадчої кімнати (кімната, де суд виносить і формулює на папері своє рішення), яку чомусь називають дорадчою. Можливо проблема тут просто в поганому знанні української мови і самої логіки судового процесу: нарадча – від слова нарада (при розгляді справи кількома суддями вони в закритій кімнаті радяться, вирішують яким має бути рішення), дорадча – від слова дораджувати, але коли судді або суддя вийшли в нарадчу кімнату – ніхто вже не має права їм дораджувати, а хтось якщо спробує – за таке можуть і «посадити». В жодному з українських кодексів, які регулюють судовий процес, термін «дорадча кімната» не вживається, тільки «нарадча». Професійні юристи мали би про це знати, але з Інтернету вдалося виловити вже два проекти законів, у яких вживається термін «дорадча кімната», що яскраво демонструє фаховий рівень людей, які пишуть наші закони. Не можна казати однозначно, що саме журналісти породили таку плутанину в термінології, але вони активно «допомагають» її поширювати.
Здається найбільша помилка – коли плутають рішення суду по суті справи із заходами забезпечення позову. Різниця тут дуже велика. Наприклад, адміністративний суд в порядку забезпечення позову може зупинити дію оскаржуваного акта органу влади на період розгляду справи в суді, але це тимчасовий й «технічний» захід, який не можна подавати як остаточний виграш позивача, хоча і результат такого заходу близький до того, чого позивач домагається - акт перестає діяти, але тільки на певний період. Не можна це подавати так, наче суд вже вирішив справу, бо це буде просто дезінформація. Забезпечення позову діє в період розгляду справи судом певної інстанції, застосовується, зокрема, коли є небезпека, що потенційно позитивне для позивача рішення не можливо буде виконати, коли за час розгляду справи права позивача зазнають значної шкоди тощо(наприклад, поки триває судовий розгляд про стягнення заборгованості відповідач може вивести куди подалі всі свої гроші, тому на його кошти на банківському рахунку суд накладає арешт, який по своїй суті є тимчасовим). Заходи забезпечення позову певною мірою обмежують відповідача, але вони не можуть свідчити про його неправоту в справі. Якщо відповідач виграє справу у певній інстанції – заходи забезпечення позову скасовуються, якщо ж програє – забезпечення позову замінюється процедурою виконання рішення суду: арешт з грошей знімається і вони стягуються на користь позивача, акт органу влади втрачає силу і т.д. Основні відмінності заходів забезпечення від рішення суду по суті: 1) тимчасовий характер; 2) форма судового рішення про забезпечення позову, яке завжди іменується «ухвала» (як і більшість «технічних» судових рішень), тоді як рішення суду по суті іменується «рішенням» (цивільний і господарський процес) або «постановою» (в адміністративних справах, коли особа судиться з державою).
Щодо рішень суду, то в юристів також «в’януть вуха», коли рішення суду в цивільній або господарській справі називають «вироком». Вироки суд виносить тільки в кримінальних справах, а в справах про адміністративні правопорушення громадян – постанови (не плутати з адміністративними справами – там вимоги зворотні, особа позивається до органу публічної влади).
Також почасти Конституційний Суд України називають найвищою судовою інстанцією. Але ж не можна так принижувати Верховний Суд України, який таки є найвищим за ієрархією відносно всіх судів України, крім Конституційного. Конституційний Суд і Верховний Суд один одному не можуть підпорядковуватись, оскільки вони діють в зовсім різних правових площинах. Тому не можна говорити, що якийсь із цих судів головніший, це буде теж саме, що стверджувати, ніби в людини з двох її ніг якась одна головніша, права або ліва - обидві вони потрібні, а якщо одну зробити довшою за другу – це вже ненормально.
Вказаних журналістських «ляпів» необхідно уникати, адже ЗМІ повинні самі усвідомлювати про що і яку саме інформацію вони подають аудиторії. Зрозуміло, що почасти хочеться багато-чого спростити для простішого сприйняття людьми матеріалу, але не можна допускати, щоб від цього інформація викривлялася. Потрібно, щоби люди розуміли, що відбувається в країні, а не споглядали наші новини як звичайне шоу, такий собі латиноамериканський серіал.
Роман Головенко, Інститут масової інформації
