Друк

Please login or register.
1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди
Увійти

[focus]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657567

Верховний Суд
ОКРЕМА ДУМКА

Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.


18 квітня 2018 року

м. Київ


справа № 554/12844/15-ц

провадження № 61-4205св18


Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (головуючого), Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В.І., Курило В. П., залишив без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, а рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 липня 2016 року без змін.


Не можу погодитися з таким рішенням колегії суддів з декількох причин.


По-перше, щодо кваліфікації договору, на підставі якого виник борг, стягнутий із відповідачів. Як свідчить аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій борг, який вимагав стягнути позивач (полтавське обласне комунальне виробниче підприємство теплового господарства «Полтаватеплоенерго») із відповідачів, виник внаслідок не оплати поставленої теплової енергії через приєднану мережу.


Відповідно до частини першої статті 714 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. Тлумачення як положень частини першої статті 714, так і інших норм глави 54 ЦК дозволяє стверджувати, що по своїй суті договір, на підставі якого відбувається постачання теплової енергії споживачу, є видом договору купівлі-продажу.


Такий же висновок можливо зробити й при тлумаченні норм, закріплених в Законі України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу). У тексті Закону України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) неодноразово вживається словосполучення «договір купівлі-продажу» (зокрема: стаття 1, частина четверта статті 19, частина перша статті 25, пункти 6, 7, 8 частини першої статті 31).


Натомість суди першої та апеляційної інстанції кваліфікували договір, на підставі якого виник борг, стягнутий із відповідачів, як договір про надання послуг теплопостачання. Зокрема із посиланням на норми Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції, чинній на час виникнення боргу).


Очевидно, що в цій ситуації існує колізія норм щодо кваліфікації договору постачання теплової енергії. Оскільки за ЦК - це вид договору купівлі-продажу. Натомість за Законом України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) - це вид договору про надання послуг. Для вирішення цієї колізії потрібно застосовувати частину другу статті 4 ЦК, яка закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України (рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 у справі № 6-59цс13, постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15).


Тому при вирішенні спору щодо стягнення боргу, який виник внаслідок не оплати поставленої теплової енергії через приєднану мережу, мали бути застосовані норми, які регулюють договір купівлі-продажу.


По-друге, щодо солідарного стягнення боргу із відповідачів. Усталеним є в доктрині цивільного права, що при існуванні множинності осіб у зобов'язанні виникають часткові зобов'язання (наприклад: Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової, Р. А. Майданика. - 3-тє вид., переробл. і доповн. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - С. 33; Цивільне право : підручник : у 2 т. / за ред. В.І.Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - Х.: Право, 2011. - Т. 2. - С. 35; Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В.Спасибо-Фатєєвої. - Х. : Страйд, 2012. - Том 7 : Загальні положення про зобов'язання та договір. - С. 165 - 169). Такий висновок підтверджується й тлумаченням статті 540 ЦК. Тому кредитор у частковому зобов'язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов'язок у рівній частці.


Також усталеним є в доктрині цивільного права, що солідарні зобов'язання виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання (наприклад: Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 2 т.] / Відп. ред В.Г. Ротань. - 2-ге вид. - Х.: Фактор, 2010. - Т. 1. - С. 645; Цивільне право : підручник : у 2 т. / за ред. В.І. Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - Х.: Право, 2011. - Т. 2. - С. 36; Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х. : Страйд, 2012. - Том 7 : Загальні положення про зобов'язання та договір. - С. 169 - 183). Такий же висновок дозволяє зробити і тлумачення статті 541 ЦК.


Як свідчить аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій в них відсутнє посилання на будь-яку норму закону, що передбачала б виникнення солідарного зобов'язання. Також немає вказівки й на пункт договору, який встановлює виникнення солідарного зобов'язання.


За такої ситуації були відсутні правові підстави для стягнення солідарно боргу із відповідачів.


По-третє, щодо переривання перебігу позовної давності внаслідок подання кредитором заяви про видачу судового наказу. Колегією суддів було підтримано застосування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду України, який міститься в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14.


В постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 вказано, що «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності». Тобто Верховним Судом України було здійснено розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК, яка містить підстави для переривання перебігу позовної давності.


Причиною для такого розширювального тлумачення Верховним Судом України положень статті 264 ЦК, вочевидь, стала неузгодженість матеріальних та процесуальних норм. Оскільки на момент прийняття ЦК в процесуальному законодавстві були відсутні правила про наказне провадження. І звісно, що норми ЦК не могли містити як підставу для переривання перебігу позовної давності подання кредитором заяви про видачу судового наказу. При прийнятті в 2004 році Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) і запровадженні наказного провадження зміни до статті 264 ЦК внесені не були.


Тому в судовій практиці існували численні спроби узгодити матеріальні і процесуальні норми щодо застосування позовної давності в наказному провадженні.


У листі Верховного Суду України від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ в порядку наказного провадження» вказувалося, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частини другої та третьої статті 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов'язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».


Натомість у пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв в порядку наказного провадження» зауважувалося, що «наявність спору про право (пункт другий частини третьої статі 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити коли із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».


Таким чином, фактично існували дві позиції щодо застосування позовної давності в наказному провадженні:

(а) позовна давність свідчить про наявність спору про право і виключає прийняття заяви про видачу судового наказу;

(б) позовна давність не повинна враховуватись судом без заяви особи, а тому вістуні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності.


В такій ситуації, коли існувала неоднозначна практика стосовно застосування позовної давності в наказному провадженні, навряд чи були підстави здійснювати розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК і робити висновок, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Оскільки розширювальне тлумачення статті 264 ЦК відбулося в інтересах кредитора, причому без врахуванні інтересів боржника. У якого фактично була відсутня можливість заявити про застосування позовної давності при наказному провадженні, а в суду - її врахувати.


Тому на підставі підпункту 7 пункту 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК, потрібно було постановити ухвалу про передачу справи на Велику Палату Верховного Суду, у зв'язку із необхідністю відступу від висновку, що міститься в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14.



Суддя                                                                                                                    В. І. Крат

[focus]

Після двох касаційних скарг результат такий:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73048260

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2018 року                                               м. Львів

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Струс Л.Б., Шандри М.М.,

секретаря: Цапа П.М.,

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційними скаргами Львівського комунального підприємства «Тополя-406» і ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 23 червня 2014 року по справі за позовом Львівського комунального підприємства «Тополя-406» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, зустрічним позовом ОСОБА_2 до Львівського комунального підприємства "Тополя-406" про визнання зобов"язання по оплаті за житлово-комунальні послуги недійсними, визнання зобов"язальних правовідносин в сфері надання житлово-комунальних послуг такими, що не склалися та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Львівського комунального підприємства "Тополя-406" про визнання дій незаконними та визнання боргу недійсним,-

в с т а н о в и л а:

В листопаді 2012 року Львівське комунальне підприємство «Тополя-406» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про стягнення заборгованості по оплаті за житлово-комунальні послуги, в якому (з урахуванням уточнених позовних заяв від 13 листопада 2013 року та від 18 березня 2014 року) просило суд ухвалити рішення про солідарне стягнення з відповідачів на користь ЛКП «Тополя-406» заборгованості по оплаті за житлово-комунальні послуги, яка утворилась станом на 01 березня 2014 року, а саме: 10 538 грн. 50 коп. - за утримання будинку і прибудинкової території; 18 163 грн. 84 коп. - за центральне опалення; 9 791 грн. 68 коп. - за водопостачання і водовідведення; 762 грн. 66 коп. - за підігрів води, а також судові витрати.

Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що відповідачі є зареєстрованими та проживають в квартирі АДРЕСА_1, який перебуває на обслуговуванні в ЛКП «Тополя-406».

Між ЛКП «Тополя-406» та відповідачами встановилися зобов'язальні правовідносини з приводу надання житлово-комунальних послуг, відповідачам такі послуги були надані в повному обсязі та останні не заперечували проти їх отримання. Жодних скарг з боку відповідачів щодо неналежного надання таких послуг за оскаржуваний період не надходило, однак відповідачі свої обов'язки по оплаті послуг не виконують та станом на 01 березня 2014 року допустили вищевказану заборгованість.

Раніше ЛКП «Тополя-406» через відсутність необхідних коштів для сплати судового збору було позбавлено можливості на звернення до суду з відповідним позовом, а тому ЛКП строк позовної давності було пропущено з поважних причин.

В грудні 2012 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ЛКП «Тополя-406», у якому просила суд (з урахуванням доповнень, поданих 29.01.2013 року та 10.12. 2013 року) ухвалити рішення, яким визнати борг по особовому рахунку № НОМЕР_1, відкритому на ім'я ОСОБА_5, за період 1998-2012 років перед ЛКП недійсним, визнати незаконним нарахування на ОСОБА_5 плати за житлово-комунальні послуги за період з 1998 року по 01 вересня 2012 року, визнати їх (відповідачів) зобов'язання перед позивачам по оплаті за житлово-комунальні послуги за період з 1998 року по 31 серпня 2012 року недійсними, а за період з 01 листопада 2012 року по 01 листопада 2013 року - такими, що не встановилися відповідно до вимог Закону України "Про житлово-комунальні послуги".

Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 обгрунтовувала тим, що у відповідності до вимог ст. 322 ЦК України майно зобов'язаний утримувати власник, якому це майно належить.

Згідно свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_2, виданого 28 лютого 1995 року Виконкомом Львівської міської ради, квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_5, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

28 серпня 1998 року на підставі виконавчого напису за реєстровим № 626 на вказану квартиру було звернуто стягнення за зобов'язаннями власника квартири ОСОБА_5, у зв'язку з чим та у відповідності до п.8 ч.1 ст. 346 ЦК України право власності ОСОБА_5, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на вищевказану квартиру припинилось, як і зобов'язання по її утриманню, оскільки власником квартири стала Львівська філія АКБ "ПравексБанк".

Незважаючи на наведене, позивач не припинив нарахувань плати за житлово-комунальні послуги на попереднього власника квартири ОСОБА_5, а продовжував проводити такі нарахування до 31 серпня 2012 року, що підтверджується письмовими доказами: повідомленнями та попередженнями ЛКП «Тополя-406», розрахунком заборгованості та ін. Зазначені документи є підтвердженням того, що боржником перед позивачем за період з 1998 року по 31 серпня 2012 в сумі 24 370 грн. 27 коп. був ОСОБА_5, а не відповідачі.

З урахуванням вищенаведеного, ОСОБА_2 вважала, що з 1998 року по 31 серпня 2012 року у відповідачів з ЛКП не було жодних зобов'язальних правовідносин.

Що стосується боргу, який виник після 31 серпня 2012 року, то ОСОБА_2 також заперечувала проти задоволення позову в цій частині, оскільки у відповідності до вимог ст. ст. 19, 20, 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відносини між учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг регулюються виключно на договірних засадах, зобов'язання у споживача виникають тільки на підставі типового договору та плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору.

Зазначеного договору між нею та ЛКП «Тополя-406» укладено не було, а тому проведені ЛКП нарахування по оплаті за житлово-комунальні послуги є незаконними.

Відповідач ОСОБА_3 у своєму зустрічному позові зіслався на аналогічні обставини та просив ухвалити рішення, яким визнати незаконними дії ЛКП «Тополя-406» щодо нарахувань платежів за комунальні послуги на покійного ОСОБА_5 за період 1998-2012 років, визнати недійсним борг в сумі 26 170 грн. 04 коп. на ім'я ОСОБА_5 та визнати незаконними дії ЛКП «Тополя-406» по зміні заднім числом власника квартири ОСОБА_5 на ОСОБА_2 і видачі неправдивого розрахунку заборгованості від 28 січня 2011 року.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 23 червня 2014 року позов ЛКП «Тополя-406» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь Львівського комунального підприємства «Тополя-406» за період з листопада 2012 року по березень 2014 року включно: 2 680 грн. 01 коп. заборгованості за утримання будинку і прибудинкової території, 3 927 грн. 57 коп. заборгованості за центральне опалення, 791 грн.68 коп. заборгованості за водопостачання і водовідведення, 762 грн. 66 коп. заборгованості за підігрів води, а також 250 грн. витрат по оплаті судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог ЛКП відмовлено у зв'язку з їх безпідставністю.

Зустрічні позови ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано дії Львівського комунального підприємства «Тополя-406» по нарахуванню плати за житлово-комунальні послуги незаконними та визнати недійсною заборгованість ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 по оплаті таких послуг за період до листопада 2012 року.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.

Вищезгадане рішення в апеляційному порядку оскаржило ЛКП «Тополя-406» та ОСОБА_2 і ОСОБА_3

В апеляційній скарзі апелянт ЛКП «Тополя-406» просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ЛКП у повному обсязі, а у задоволенні позовних вимог за зустрічними позовами відмовити, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення і неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.

Звертає увагу на те, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з 28.02.1995 року були та залишаються співвласниками квартири АДРЕСА_1, весь цей час проживають і є зареєстрованими у цій квартирі, користуються житлово-комунальними послугами, а ОСОБА_2 користується пільгою „дитина війни".

Також звертає увагу на те, що у сім'ї згаданих відповідачів правовідносини з банком утворилися ще у 1998 році, а відтак вважає неправомірним застосування до спірних правовідносин ЦК України, який набрав чинності з 01.01.2004 року.

Покликається на те, що у відповідності до Закону України „Про житлово-комунальні послуги" укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком їх споживача та власника квартири.

Твердження про те, що заборгованість у відповідачів по оплаті за житлово-комунальні послуги утворилася з 1998 року вважає безпідставним, оскільки нарахування та збір коштів за послуги з теплопостачання та подачі гарячої води ЛКП здійснює з 2002 року, а за послуги водопостачання та водовідведення - з 2008 року.

Вважає, що смерть одного з співвласників квартири не є підставою для зміни особового рахунку, а тим більше - підставою для відмови у позові.

Апелянти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у поданій ними апеляційній скарзі просять оскаржуване рішення в частині часткового задоволення позовних вимог ЛКП скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення, "яким визнати зобов'язальні правовідносини в сфері надання ЖКП між ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ЛКП "Тополя-406" за період 01.11.2012 року по 01.11.2013 року, - такими що не встановилися", покликаючись на невідповідність висновків суду в цій частині обставинам справи.

Вважають необгрунтованими висновки суду про те, що відповідачі зобов'язані сплачувати ЛКП за надані житлово-комунальні послуги за період з листопада 2012 року, оскільки вони жодних договорів з ЛКП не укладали.

В судове засідання сторони не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи заяв про відкладення розгляду справи від сторін не поступило, поважності причин неявки в судове засідання ними не надано, а тому в силу вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи у відсутності сторін.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з огляду на наступне.

    Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів приходить переконання, що дане рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи, ЛКП «Тополя-406» є комунальним підприємством, яке створено ухвалою Львівської міської ради з метою надання житлово-комунальних послуг.

ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 16 січня 1984 року є зареєстрованими і проживають у 4-х кімнатній квартирі АДРЕСА_1 загальною площею 75,9 кв.м., співвласниками якої з 28.02.1995 року по даний час є ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що підтверджується довідкою з місця проживання про склад сім'ї і прописку за № 4968 від 12 листопада 2013 року.

Раніше у вищевказаній квартирі також проживав і був зареєстрований ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1,

З акту від 22.05.2002 року, складеного майстрами по експлуатації ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з виходом на місце вбачається, що обстеживши квартиру АДРЕСА_1 виявлено, що ОСОБА_4,1969 р.н., та ОСОБА_3,1979 р.н. за вищевказаною адресою прописані,але з жовтня місяця 1999 року по день складення акту в квартирі не проживають та перебувають за межами України.

Обгрунтовуючи позовні вимоги про стягнення з відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 заборгованості, ЛКП «Тополя-406» в своїй позовній заяві покликалося на те, що багатоквартирний будинок АДРЕСА_1 перебуває на балансі в ЛКП «Тополья-406», яке несе відповідальність за безпечну експлуатацію будинку та надає мешканцям будинку послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкових територій, послуги з теплопостачання, холодного та гарячого водопостачання та водовідведення, а в якості доказів, якими підтверджуються такі вимоги, позивач вказав на долучені до матеріалів рахунки з зазначенням розмірів заборгованості по різних видах комунальних послуг.

Згідно наданих суду розрахунків, заборгованість у ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 перед ЛКП «Тополя-406» за надані житлово-комунальні послуги станом на 01 березня 2014 року, а саме: 10 538 грн. 50 коп. - за утримання будинку і прибудинкової території;   18 163 грн. 84 коп. - за центральне опалення; 9 791 грн. 68 коп. - за водопостачання і водовідведення; 762 грн. 66 коп. - за підігрів води.

Частково задовольняючи позовні вимоги ЛКП «Тополя-406» суд першої інстанції виходи з того, що хоча судом безспірно встановлено, що жодного договору чи договорів між ЛКП «Тополя-406» та відповідачами про надання житлово-комунальних послуг в порядку, визначеному Законом України «Про житлово-комунальні послуги» не укладалось, та в бухгалтерських документах до листопада 2012 року споживачем послуг значився ОСОБА_5, який помер у 1998 році, а з листопада 2012 року споживачем житлово-комунальних послуг значиться ОСОБА_5, а відтак слід стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в користь Львівського комунального підприємства «Тополя-406» за період з листопада 2012 по березень 2014 року включно: 2 680,01 грн. (дві тисячі шістсот вісімдесят гривень одну копійку) заборгованості за утримання будинку і прибудинкової території, 3 927,57 грн. (три тисячі дев'ятсот двадцять сім гривень п'ятдесят сім копійок) заборгованості за центральне опалення, 791,68 грн. (сімсот дев'яносто одну гривну шістдесят вісім копійок) заборгованості за водопостачання і водовідведення, 762,66 грн. (сімсот шістдесят дві гривні шістдесят шість копійок) заборгованості за підігрів води, а також 250,00 (двісті п'ятдесят гривень) витрат по оплаті судового збору.

Однак, на думку колегії суддів вказана заборгованість не підлягає стягненню з відповідачів на користь ЛКП «Тополя-406» виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом, є балансоутримувачем будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд.

Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником (ч. 4 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Відповідно до «Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій», затверджених Наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76, утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо, та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Примірні переліки житлово-комунальних послуг та їх склад залежно від функціонального призначення визначаються центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства, а відповідно до ст. 14, цього ж закону, ціни (тарифи) на комунальні послуги та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій формуються і затверджуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень, визначених законом

Відповідно ст. 16 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», порядок надання житлово-комунальних послуг, їх якісні та кількісні показники мають відповідати умовам договору та вимогам законодавства, а перелік житлово-комунальних послуг, що надаються споживачу, залежить від рівня благоустрою відповідного будинку (споруди).

Статтями 20, 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначені права й обов'язки споживача й виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, правом споживача є одержання вчасно та відповідної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, а обов'язком оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом. Обов'язком виконавця є надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення із споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з житловим договором.

Відповідно до вимог пункту 2 ст.10 Закону України №1875-IV «Про приватизацію державного житлового фонду» та Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями власники приватизованого житла в багатоквартирних будинках є співвласниками всіх допоміжних приміщень будинку та його технічного обладнання і повинні сплачувати свою частку витрат у загальних квартирах за утримання будинку (житла) та прибудинкової території пропорційно до займаної площі. Послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій зобов'язані сплачувати як квартиронаймачі, та і власники куплених та приватизованих квартир.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно, відповідно до умов договору.

Відповідно до вимог п. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживачем комунальних послуг являється фізична особа чи юридична особа, яка отримує чи має намір отримувати житлово-комунальні послуги.

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов'язанням.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму борг) з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, ; також гри проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною першою ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій». З ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, ст. ст. 19-21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», постанови № 529 вбачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком за умови, якщо запропонований договір відповідає типовому договору.

Як вбачається з матеріалів справи позивач звертався до відповідача з пропозицію укласти договір про надання житлово-комунальних послуг, однак останній відмовився від підписання цього договору у запропонованому варіанті.

У разі такої відмови, виходячи з положень ст.ст. 3, 6, 12-15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК України позивач вправі звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 6 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії. Однак, як вбачається з матеріалів справи позивач за первісним позовом до суду з даного приводу не звертався.

Як вбачається з попередження надісланого на ім'я ОСОБА_5 про заборгованість за надані житлово-комунальні послуги та пропозиції щодо порядку оплати цієї заборгованості, станом на 01.03.2011 року розмір заборгованості становить 20 653 грн. 92 коп.

Крім цього, як свідчать матеріали справи, та як вбачається з заяви на ім'я директора ЛКП «Тополя-406» від 16.08.2011 року ОСОБА_2 вказала, що виконати вимоги викладені в попередженні неможливо, оскільки такі ґрунтуються на підставі довідки з місця реєстрації, а не на договорі, вчиненому у письмовій формі між балансоутримувачем та власником квартири, як це передбачено вимогами чинного законодавства. Щодо заборгованості вказаної в даному попередженні ОСОБА_2 зазначила, що договір укладений між ЛКП «Тополя-406» та її покійним чоловіком, ОСОБА_5, на ім'я якого нараховано заборгованість та який помер у 1998 році втратив чинність, проте вона хоче сплачувати за окремі послуги, але їй не хочуть відкрити особовий рахунок на її ім'я.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами, які виникли хоча і не на підставі договору про утримання будинку та прибудинкової території, є грошовим зобов'язанням, у якому, серед інших прав і обов'язків сторін на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих житлово - комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги (ч. 1 ст. 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року № 6-59цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК Українимає враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Крім цього, частинами 1, 2 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що «плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку».

Відповідно до п. 2 Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 червня 2011 р. № 869, тарифи (нормативні витрати, пов'язані з утриманням будинків і споруд та прибудинкових територій) розраховуються окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників фактичного надання послуг з урахуванням забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням типового переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій згідно з додатком (далі - типовий перелік).

Послуги надаються з урахуванням встановленого рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг. Копія такого рішення є невід'ємною частиною договору про надання послуг.

Інформація про перелік послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, їх вартість, структуру тарифу, його зміну з обґрунтуванням її необхідності доводиться до відома споживачів у порядку, затвердженому Мінрегіоном.

Так, згідно Порядку доведення до споживачів інформації про перелік житлово-комунальних послуг, структуру цін/тарифів, зміну цін/тарифів з обґрунтуванням її необхідності та про врахування відповідної позиції територіальних громад, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 30.07.2012 року № 390, суб'єкти господарювання здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво (надання) житлово-комунальних послуг і подають їх органам, уповноваженим здійснювати встановлення тарифів. Протягом п'яти робочих днів з дня подання відповідних розрахунків до органу, уповноваженого встановлювати тарифи суб'єкти господарювання інформують споживачів про намір здійснити зміну тарифів за визначеними цим Порядком способами.

Суб'єктами господарювання, що надають послугу з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, до відома споживачів доводиться така інформація: загальний розмір тарифу (з податком на додану вартість) для кожного конкретного будинку; перелік послуг, що входять до складу послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаватимуться в кожному конкретному будинку, та їх вартість; періодичність та строки надання послуг; обґрунтування причин зміни тарифу (зазначення розміру діючого тарифу та відсотка відшкодування затвердженим тарифом собівартості, планового економічно обґрунтованого тарифу, дати, коли тариф востаннє переглядався, причин перегляду тарифу, визначення відсотка зростання основних складових тарифу (заробітної плати, електроенергії, матеріалів), визначення відсотка підвищення тарифу тощо); інша додаткова інформація, визначена суб'єктом господарювання та/або органом, уповноваженим встановлювати тарифи.

Зазначена інформація доводиться до відома споживачів шляхом розміщення на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування в мережі Інтернет (за наявності), в друкованому засобі масової інформації місцевої сфери розповсюдження (перевага надається друкованим засобам масової інформації органу місцевого самоврядування), веб-сайті суб'єкта господарювання (за наявності) та в кожному конкретному будинку (на прибудинковій території), зокрема на інформаційних стендах у під'їздах будинків та біля них. Суб'єкт господарювання додатково може також доводити до відома споживачів інформацію за допомогою радіо, телебачення та способу, визначеного статутом територіальної громади.

У процесі доведення до відома споживачів інформації усі зауваження і пропозиції фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань підлягають реєстрації та обов'язковому розгляду суб'єктом господарювання. Зауваження і пропозицій, які отримані органом, уповноваженим встановлювати тарифи, надсилаються для розгляду суб'єкту господарювання. За результатами такого розгляду суб'єкт господарювання приймає рішення про їх урахування чи відхилення.

Суб'єкт господарювання в установленому законодавством порядку повідомляє споживача, який надав свої пропозиції та зауваження, про їх урахування або відхилення. При цьому у разі відхилення пропозицій і зауважень суб'єктом господарювання надаються споживачеві обґрунтовані пояснення.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем за первісним позовом не надано розрахунків оплати послуг, не підтверджено належними та допустимими доказами їх надання, матеріали справи не містять також і доказів надання ЛКП «Тополя-406» послуг відповідачам у відповідному обсязі та отримання таких всіма відповідачами, оскільки актом від 22.05.2002 року встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 1999року фактично у квартирі не проживають, крім того, й сам ОСОБА_4 звертався з заявою про те, що він не є ні власником, ні співвласником квартири АДРЕСА_1 та просив виключити його із числа відповідачів.

Крім цього, як вбачається з матеріалів справи, в таких не міститься в якості доказу технічний паспорт на багатоповерховий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, що є порушенням Правил утримання житлових будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 р. № 76, пунктами 1.2, 1.3 яких встановлено, що технічний паспорт на квартирний (багатоповерховий) житловий будинок включається до складу технічної документації постійного зберігання, а виконавці послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій повинні мати технічні паспорти на квартирні (багатоповерхові) жилі будинки та забезпечувати своєчасне внесення змін до них.

Оскільки саме технічний паспорт містить дані, що характеризують будинок та прибудинкову територію (кількість квартир, площа покрівель, площа нежитлових приміщень, вентиляційні канали, інженерне обладнання, межі прибудинкової території) і, відповідно, до Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та Розрахунку нормативних витрат, затвердженого постановою КМУ від 01.06.2011р. № 869, саме з даних технічного паспорту будинку розраховуються витрати на комунальні послуги та послуги з утримання будинків.

Разом з тим, належних доказів визначення обсягу і ціни наданих житлово-комунальних послуг у відповідності до вимог законодавства, чинного на момент споживання вказаних послуг, суду не надано, у зв'язку з чим суд також позбавлений можливості визначити розмір заборгованості відповідачів.

Так, судом встановлено, що договір про надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території між сторонами спору не укладався.

Відповідно до пункту 2 частини 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», «споживач має право одержувати в установленому законодавством порядку необхідну інформацію про перелік житлово-комунальних послуг, їх вартість, загальну вартість місячного платежу, структуру ціни/тарифу, норми споживання, порядок надання житлово-комунальних послуг, їх споживчі властивості тощо».

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», відносини між учасниками житлово-комунальних послуг здійснюється виключного на договірних засадах.

Так, як договір про надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території між ЛКП «Тополя-406» та ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не укладався, проте нарахування плати за надані житлово-комунальні послуги відповідачам здійснювалось ЛКП «Тополя-406» з вищезазначеними порушеннями вимог нормативно-правових актів, колегія суддів приходить до висновку що позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги задоволенню не підлягають, а відтак і не підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до Львівського комунального підприємства «Тополя-406» про визнання зобов'язання по оплаті за житлово-комунальні послуги недійсними, визнання зобов'язальних правовідносин в сфері надання житлово-комунальних послуг такими, що не склалися та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Львівського комунального підприємства «Тополя-406» про визнання дій незаконними та визнання боргу недійсним.

Зважаючи на вищенаведене колегія суддів вважає, що рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 23 червня 2014 року слід скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову Львівського комунального підприємства «Тополя-406» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги та зустрічного позову ОСОБА_2 до Львівського комунального підприємства «Тополя-406» про визнання зобов'язання по оплаті за житлово-комунальні послуги недійсними, визнання зобов'язальних правовідносин в сфері надання житлово-комунальних послуг такими, що не склалися та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Львівського комунального підприємства «Тополя-406» про визнання дій незаконними та визнання боргу недійсним - відмовити.   

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2.ч.1 ст.374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

апеляційні скарги Львівського комунального підприємства "Тополя-406" і ОСОБА_2, ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 23 червня 2014 року - скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні первісного позову Львівського комунального підприємства «Тополя-406» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги та зустрічного позову ОСОБА_2 до Львівського комунального підприємства «Тополя-406» про визнання зобов'язання по оплаті за житлово-комунальні послуги недійсними, визнання зобов'язальних правовідносин в сфері надання житлово-комунальних послуг такими, що не склалися та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Львівського комунального підприємства «Тополя-406» про визнання дій незаконними та визнання боргу недійсним - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 23 березня 2018 року.

Головуючий :                                    О.М. Ванівський

Судді:                                             Л.Б. Струс

     М.М. Шандра

[focus]

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

13.02.2018             Київ

справа №  0308/17125/12

провадження № К/9901/13069/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Бучик А.Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Гімона М.М., Мороз Л.Л.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - Виконавчий комітет Луцької міської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "М.Ж.К."

розглянувши у письмовому провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1  на постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області у складі судді Пушкарчук В.П.  від 15 травня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Довгополова О.М., Гудима Л.Я., Святецького В.В.  від 24 травня 2016 року, -

встановив:

Позивач  звернувся до суду з позовною заявою до Виконавчого комітету Луцької міської ради, з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю "М.Ж.К.", в якому, з урахуванням  заяви про збільшення позовних вимог  просив визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 01.04.2010 року № 209-1 «Про тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються житлово-експлуатаційними підприємствами»,  рішення виконавчого комітету  Луцької міської ради від 31.05.2010 року № 346-1 «Про тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються житлово-експлуатаційними підприємствами», зобов'язати організувати громадські слухання щодо доведення розрахунку тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій відповідно до Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій

Позов обґрунтовано тим, що  оскаржувані рішення прийняті відповідачем   з порушенням, а саме не проведено належним чином громадські слухання   щодо доведення розрахунку тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по кожному будинку окремо. Вказує, що належним чином про проведення громадських слухань мешканці будинків повідомлені не були.

Постановою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 травня 2013 року, залишеною без змін  ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від  24 травня 2016 року, в задоволенні  позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та   апеляційної  інстанції норм  матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції на новий  розгляд.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що  про проведення громадських слухань мешканці будинків не були належним чином повідомлені. Громадські слухання відбувались одночасно за  декількома будинками та за відсутності кворуму.  Вважає, що рішення виконкому прийняте з порушенням  Закону України від 24.06.2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги та Порядку формування тарифів на послуги з утримування будинків, споруд і прибудинкових територій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529.

Ухвалою  Вищого адміністративного суду України   від  26 вересня 2016  року   відкрито касаційне провадження за вищевказаною скаргою.

Справу передано  до Верховного Суду.

Заслухавши  суддю - доповідача, колегія суддів прийшла до висновку, що  касаційна скарга     задоволенню  не підлягає   з  таких  підстав.

Судами  встановлено, що  01 квітня 2010 року виконавчий комітет Луцької міської ради прийняв рішення № 209-1 «Про тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються житлово-експлуатаційними підприємствами». Даним рішенням встановлено для житлово-комунальних підприємств №№ 2, 3, 7, 11 та погоджено Товариству «М.Ж.К.» і Луцькій кооперативній житлово-експлуатаційній конторі № 8 ЖБК тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по кожному будинку, згідно з додатками 1-6 (а.с. 24, 25, 26-38).

           31 травня 2010 року виконавчий комітет Луцької міської ради прийняв рішення № 346-1 «Про тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються житлово-експлуатаційними підприємствами».

         Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 01.04.2010 року № 209-1 «Про тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються житлово-експлуатаційними підприємствами»,  суди попередніх інстанцій  дійшли  висновку, що вказаним рішенням права позивача не порушено, тому що у додатку 6 до нього тарифи для будинку АДРЕСА_1 не затверджувались.

            Колегія суддів погоджується із вказаними висновками, виходячи з наступного.

     Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України (пункт            1            резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини            Рішення № 9-зп від            25            грудня            1997            року; та пункт 1 резолютивної частини            Рішення № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).

У рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і  спрямованість           діяльності  держави  (частина            друга статті 3 Конституції            України).           Для          здійснення такої діяльності           органи            державної  влади  та                       органи місцевого самоврядування,            їх посадові і службові особи            наділені            публічною владою, тобто           мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією        і законами України, приймати        рішення чи вчиняти            певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних         повноважень  прийняв            рішення,  вчинив            дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, системне тлумачення ст. 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що ч. 2 цієї статті гарантує «кожному» захист «своїх прав», які  порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Адже саме в такому контексті сформульовано ч. 3, 5 та 6 ст. 55 Конституції України.

Колегія суддів зазначає, що  захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи у публічно-правових правовідносинах з відповідачем і саме при здійсненні ним чітко визначених чинним законодавством владних управлінських функцій.

Оскільки  позивач як споживач послуг зареєстрований  та проживає  АДРЕСА_1 та рішенням  виконавчого комітету Луцької міської ради  від 01.04.2010 року № 209-1 «Про тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються житлово-експлуатаційними підприємствами» тарифи для будинку АДРЕСА_1 не затверджувались, а затверджувались лише тарифи на послуги для будинку АДРЕСА_2, то права позивача жодним чином не порушено.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено повноваженння виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі бюджету, фінансів і цін, зокрема пп.2 п. «а» ч.1 ст. 28 вказує на те, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання   та водовідведення, перероблення та захоронення   побутових   відходів,   які встановлюються національною комісією,   що здійснює   державне   регулювання у сфері комунальних послуг),   транспортні   та   інші послуги.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 цього Закону виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради може розглядати і вирішувати питання, віднесені цим Законом до відання виконавчих органів ради.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин)  до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону.

Згідно  ч. 1, 2 ст. ст. 11 Закону України "Про житлово-комунальні послуги"  громадські  слухання  у  сфері  житлово-комунальних послуг проводяться  в  порядку,   визначеному   статутом   територіальної  громади.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 року N 529 затверджено Порядок формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (далі-Порядок). Цей Порядок визначає механізм формування тарифів на послуги  з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Відповідно до п. 2 Порядку тарифи (нормативні витрати, пов'язані з утриманням будинків і споруд та прибудинкових територій) розраховуються окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників фактичного надання послуг з урахуванням забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням типового переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій згідно з додатком (далі - типовий перелік).

Виконавець доводить розрахунок тарифів до відома власників житлових будинків (гуртожитків), власників квартир (житлових приміщень у гуртожитках), власників нежитлових приміщень у житлових будинках (гуртожитках) та інших споживачів послуг шляхом проведення щодо кожного будинку громадських слухань.

За результатами громадських слухань перелік послуг за кожним будинком може бути зменшено виконавцем порівняно з типовим переліком за умови одержання у строк до 30 днів з дати проведення громадських слухань, оформленого письмово в установленому законодавством порядку рішення власників житлових будинків (гуртожитків), власників квартир (житлових приміщень у гуртожитках), власників нежитлових приміщень у житлових будинках (гуртожитках) про забезпечення надання послуг, запропонований виконавцем перелік яких зменшено.

У разі, коли перелік послуг зменшується, виконавець перераховує тарифи і подає новий розрахунок тарифів відповідному органові місцевого самоврядування, що приймає рішення про його затвердження (погодження).

З власниками (наймачами) квартир (житлових приміщень у гуртожитку) та власниками нежитлових приміщень у житловому будинку (гуртожитку) укладається договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (далі - договір про надання послуг), що передбачає надання послуг, перелік яких визначений за результатами громадських слухань згідно з типовим переліком.

Послуги надаються відповідно до затвердженого (погодженого) рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг. Копія такого рішення є невід'ємною частиною договору про надання послуг.

Згідно ст. 27 Статуту територіальної громади  м. Луцька громадські слухання - це офіційне засідання органу місцевого самоврядування (представленого дорадчим комітетом), на якому міський голова, депутати міської ради, посадові особи органів місцевого самоврядування, посадові особи комунальних підприємств та установ зустрічаються із лучанами, знайомляться з їхніми думками, враженнями, зауваженнями, пропозиціями з приводу важливих проблем міського життя чи заходів, що міська влада збирається здійснити.

За результатами громадських слухань приймаються рішення більшістю голосів присутніх. Пропозиції, що ухвалені за результатами громадських слухань, підлягають обов`язковому розгляду органами і посадовими особами міського самоврядування протягом 1 місяця з дня одержання пропозицій. Рішення громадських слухань, а також рішення органів місцевого самоврядування та її посадових осіб по розгляду рішень громадських слухань оприлюднюються не пізніше ніж за 7 днів з дня ухвалення рішення (рішення, пропозицій, розпорядження, наказу тощо) через міські засоби масової інформації.

Матеріалами справи підтверджується, що громадські слухання  щодо доведення розрахунку тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по будинку АДРЕСА_1 відбулись   19 квітня 2010 року у актовому залі ТОВ «М.Ж.К.», що підтверджується протоколом № 99/М.Ж.К. громадських слухань щодо доведення розрахунку тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по будинку АДРЕСА_1.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 31.05.2010 року № 346-1 прийняте  у межах повноважень та скасуванню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 350 КАС України  суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

постановив:

Касаційну скаргу  ОСОБА_1 залишити без задоволення, а  постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області  від 15 травня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду  від 24 травня 2016 року залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Ю. Бучик

                                                                                                       

судді                                                                                М.М. Гімон

                                                                                                   Л.Л. Мороз

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72287921
Спочатку не побачили, що рішення виконкому та дії  зачіпають охоронювані законом публічні інтереси територіальної громади, а потім
забули рішення Конституційного суду України http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v018p710-04

У   випадках,  коли  інтерес  не  підлягає  охороні  ані
законом,  ані правом,  законодавець завжди прямо про це  зазначає.

та не захистили   охоронювані законом публічні інтереси.
 

[focus]

Ухвала


01 серпня 2019 року

м. Київ


справа № 712/8916/17-ц

провадження № 61-29774св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О., (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,


учасники справи:

позивач - комунальне підприємство теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу  ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року у складі судді Пересунька Я. В., та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Сіренка Ю. В., Пономаренка В. В., Ювшина В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року комунальне підприємство теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради (далі - КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно заборгованості станом на 1 лютого 2017 року в розмірі 52 674,74 грн, в тому числі інфляційні втрати - 5 703,23 грн, інфляційні збитки - 1 285,34 грн.

Позов мотивовано тим, що на позивача покладено обов`язок із забезпечення підприємств, установ, організацій та населення міста Черкаси тепловою енергією для потреб опалення та гарячого водопостачання, у тому числі й квартири АДРЕСА_1 .

Споживачі за вказаною адресою не вносять оплати за надані житлово-комунальні послуги, тому станом на 1 лютого 2017 року їх заборгованість за спожиту теплову енергію становить 45 686,17 грн.

Станом на 1 лютого 2017 року борг внаслідок інфляції зріс на 5 703,23 грн.

До того ж з відповідачів підлягають стягненню три проценти річних від заборгованості - 1285,34 грн.

Ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси від 11 квітня 2017 року у прийнятті заяви КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго» про видачу судового наказу було відмовлено.

Ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України залишено без розгляду позов КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 рокупозов КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року по 01 лютого 2017 року в розмірі 30 804,96 грн, три проценти річних - 983,39 грн, інфляційні втрати - 3 159,59 грн та судові витрати - 1 600,00 грн.

В іншій частині позову відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами склались фактичні договірні відносини з надання указаних послуг. Власником квартири є ОСОБА_1 , тому саме у неї, як власника, виникає обов`язок оплатити позивачу надані послуги з опалення її квартири та гарячого водопостачання відповідно до кількості зареєстрованих у цій квартирі осіб.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року апеляційні скарги КП ТМ «Черкаситеплоенерго» Черкаської міської ради та ОСОБА_1 відхилені. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у разі відсутності оформлених договірних відносин, але у разі існування прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг покладається відповідальність на боржника. Оскільки заборгованість за послуги з опалення та гарячого водопостачання нараховувалась позивачу щомісяця, то трирічний строк позовної давності відраховується від кожного такого щомісячного платежу.

Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі

У грудні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом неправильно застосовано норми закону України «Про житлово-комунальні послуги», при цьому застосовано норми статті 156, 162 ЖК Української РСР, які не стосуються предмету спору.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 712/8916/17-ц.

Підпунктом 4 пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У статті 388 ЦПК України зазначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

25 травня 2018 року матеріали цивільної справи № 712/8916/17-ц надійшли до Верховного Суду.

04 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 на ухвалу Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 21 листопада 2017 року залишена без задоволення. Ухвала Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року та ухвала апеляційного суду Черкаської області від 21 листопада 2017 року залишені без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справа за позовом комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Під час розгляду справи судами встановлено, що за період з січня 2011 року по 31 травня 2017 року заборгованість за послуги з теплопостачання по квартирі АДРЕСА_1 становить53 046,38 грн, що підтверджується розрахунком КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго»

Позов КП ТМ «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради пред`явлено у липні 2017 року.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У статті 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Частинами першою, третьою статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається спочатку.

Як свідчить аналіз матеріалів справи суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що відповідач жодного разу не здійснювала оплату за поставлені до її квартири послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання, а позивач 20 квітня 2017 року звертався з заявою про видачу судового наказу щодо стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 заборгованості, внаслідок чого перебіг позовної давності перервався, тому стягнув заборгованість з урахуванням звернення з заявою про видачу судового наказу за період з квітня 2014 року по 31 січня 2017 року.

При цьому суд першої інстанції послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15.

В зазначеній постанові Верховний Суд України вказав, що «судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».

Крім того, аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14, а саме: «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності». Тобто Верховним Судом України було здійснено розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК, яка містить підстави для переривання перебігу позовної давності.

Причиною для такого розширювального тлумачення Верховним Судом України положень статті 264 ЦК, вочевидь, стала неузгодженість матеріальних та процесуальних норм. Оскільки на момент прийняття Цивільного Кодексу в процесуальному законодавстві були відсутні правила про наказне провадження. І звісно, що норми ЦК не могли містити як підставу для переривання перебігу позовної давності подання кредитором заяви про видачу судового наказу. При прийнятті в 2004 році Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) і запровадженні наказного провадження зміни до статті 264 ЦК внесені не були.

Тому в судовій практиці існували численні спроби узгодити матеріальні і процесуальні норми щодо застосування позовної давності в наказному провадженні.

У листі Верховного Суду України від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ в порядку наказного провадження» вказувалося, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частини другої та третьої статті 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов`язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».

Натомість у пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв в порядку наказного провадження» зауважувалося, що «наявність спору про право (пункт другий частини третьої статі 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити коли із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».

Таким чином, фактично існували дві позиції щодо застосування позовної давності в наказному провадженні:

(а) позовна давність свідчить про наявність спору про право і виключає прийняття заяви про видачу судового наказу;

(б) позовна давність не повинна враховуватись судом без заяви особи, а тому вістуні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності.

В такій ситуації, коли існувала неоднозначна практика стосовно застосування позовної давності в наказному провадженні, навряд чи були підстави здійснювати розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК і робити висновок, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Оскільки розширювальне тлумачення статті 264 ЦК відбулося в інтересах кредитора, причому без врахуванні інтересів боржника. У якого фактично була відсутня можливість заявити про застосування позовної давності при наказному провадженні, а в суду - її врахувати.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 посилалась на порушення судом норм матеріального права, а саме неправильне застосування положень статті 267 ЦК України.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанови від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 та від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15).

Керуючись підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

У Х В А Л И В :

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 712/8916/17-ц за позовом Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради до ОСОБА_5 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. І. Крат Судді: І. О. Дундар В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

http://reyestr.court.gov.ua/Review/83508138

[focus]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/84092689

У Х В А Л А

3 вересня 2019 року

м. Київ

Справа № 712/8916/17-ц

Провадження № 14-448цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

ознайомилася з матеріалами справи за позовом Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради»(далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка), ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію

за касаційною скаргою відповідачки на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року та

в с т а н о в и л а:

у липні 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути станом на 1 лютого 2017 року: 45 686,17 грн заборгованості за спожиту теплову енергію, 5 703,23 грн інфляційних витрат і 1 285,34 грн - три проценти річних.

Мотивував позов так:

-                     споживачі не вносять оплату за надані житлово-комунальні послуги (теплову енергію) за адресою: АДРЕСА_1 - квартира), а тому мають заборгованість перед позивачем;

-                     11 квітня 2017 року позивач звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки;

-                     12 травня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси відмовив у прийнятті зазначеної заяви через наявність спору про право.

28 липня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу про відкриття провадження у справі.

29 вересня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу про залишення без розгляду позову в частині вимог до ОСОБА_2 та ОСОБА_3

29 вересня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог: стягнув з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року до 1 лютого 2017 року включно у сумі 30 804,96 грн, три проценти річних - 983,39 грн, інфляційні втрати - 3 159,59 грн і судові витрати - 1 600,00 грн; в іншій частині позову відмовив через пропуск позовної давності.

Мотивував рішення так:

-                     сторони перебувають у фактичних договірних відносинах;

-                     власником квартири є відповідачка, а тому саме вона має обов`язок оплатити позивачеві надані послуги з опалення її квартири та гарячого водопостачання відповідно до кількості зареєстрованих у цій квартирі осіб;

-                     у вересні 2017 року відповідачка подала заяву про сплив позовної давності;

-                     відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 січня 2016 року (справа № 6-931цс15), подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу згідно з розділом ІІ Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) перериває перебіг позовної давності;

-                     оскільки позивач у квітні 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки, перебіг позовної давності був перерваний. Тому обґрунтованою є вимога позивача про стягнення заборгованості у межах позовної давності за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно.

21 листопада 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року.

22 листопада 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року.

Апеляційний суд вважав, що оскільки за прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг відповідальність несе відповідачка, а заборгованість за послуги з опалення та гарячого водопостачання нараховувалась позивачем щомісяця, трирічна позовна давність починає спливати за кожним таким щомісячним платежем окремо.

13 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, в якій відмовив у задоволенні касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 та залишив без змін ухвалу Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 21 листопада 2017 року.

7 грудня 2017 року відповідачка подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивує так:

-                     суди помилково вказали 11 квітня 2017 року датою постановлення ухвали Соснівського районного суду міста Черкаси про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості, оскільки вказана ухвала постановлена 12 травня 2017 року;

-                     докази, які підтверджують заборгованість відповідачки, є суб`єктивними та необґрунтованими;

-                    позивач втратив право на судовий захист відповідно до статей 264 і 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
8 грудня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачки.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладено в новій редакції.

13 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в прядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.

1 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи, що є достатньо обґрунтованих підстав для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15.

Мотивував ухвалу так:

-                  суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що відповідачка жодного разу не вносила оплату за поставлені до її квартири послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання, а позивач 20 квітня 2017 року звертався із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованості, внаслідок чого перебіг позовної давності перервався; тому суд стягнув заборгованість з урахуванням звернення позивача із заявою про видачу судового наказу за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року;

-                  суд першої інстанції застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15; згідно з яким «судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності»;

-                  аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14: «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності»;

-                  у зазначених висновках Верховний Суд України надав розширювальне тлумачення приписів статті 264 ЦК України щодо підстав для переривання перебігу позовної давності. Причиною для такого розширювального тлумачення стала неузгодженість матеріальних і процесуальних норм: на момент прийняття ЦК України у процесуальному законі не було правил про наказне провадження, а тому ЦК України не передбачав такої підстави для переривання перебігу позовної давності як подання кредитором заяви про видачу судового наказу. Із запровадженням у ЦПК України 2004 року наказного провадження зміни до статті 264 ЦК України внесені не були, а тому у судовій практиці були численні спроби узгодити матеріальні та процесуальні норми щодо застосування позовної давності у наказному провадженні;

-                  у листі від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ в порядку наказного провадження» Верховний Суд України вказав, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частини другої та третьої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це, суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов`язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу»;

-                  натомість згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв в порядку наказного провадження» «наявність спору про право (пункт 2 частини третьої статі 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити, коли із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)»;

-                  фактично існували два підходи до застосування позовної давності у наказному провадженні: (а) позовна давність підтверджує наявність спору про право та виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; (б) суд не має враховувати позовну давність без заяви особи, а тому відсутні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Протилежні висновки у подібних правовідносинах не сприяють єдності правозастосовної практики;

-                  у такій ситуації навряд чи були підстави розширювально тлумачити приписи статті 264 ЦК України та робити висновок про те, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Така інтерпретація зроблена в інтересах кредитора, без урахування інтересів боржника, в якого фактично не було можливості заявити про застосування позовної давності у наказному провадженні, а у суду - її врахувати.

Згідно з підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права(див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C. G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170)).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31 - 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року («Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65)).

Оскільки колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 та від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15,для забезпечення правової визначеності та єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу як суд касаційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).

Керуючись частиною тринадцятою статті 7, абзацом другим частини першої статті 401, частиною першою статті 402, підпунктами 7 та 11 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

у х в а л и л а :

1.     Прийняти до розгляду справу за позовом Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради»до ОСОБА_1  про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року.

2.     Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 30 жовтня 2019 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.

3.     Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкВ. С. Князєв Т. О. АнцуповаН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукВ. В. Пророк Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич  О. Г. Яновська

[Перо]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/84092689

Повторюєте:
https://gro-za.org/forum/index.php?topic=10402.0

[focus]

Вже не актуально...  Протиправно... Див. http://gro-za.org/forum/index.php?topic=9108.0

У справі 712/8916/17-ц  прийнято рішення Великою Палатою. Касаційну скаргу задоволено частково,
рішення судів першої та апеляційної інстанцій змінено у мотивувальній та резолютивній частинах.
Позовна давність це інститут матеріального права, а не процесуального. Але, процесуальне право тут присутнє, - позовна давність  саме в позовному провадженні (а не в наказному),так-як тільки в позовному провадженні є сторони, що можуть заявить про сплив позовної давності.

[focus]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/9146092

Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позовудо належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

[Юрій Васильович]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/9146092

Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позовудо належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/91460925
В даному випадку у видачі СН було відмовлено...
Знайдіть подібне у випадку, коли СН спочатку було видано, а потім скасовано...

[focus]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/9146092

Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позовудо належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/91460925
В даному випадку у видачі СН було відмовлено...
Знайдіть подібне у випадку, коли СН спочатку було видано, а потім скасовано...

якщо був факт переривання позовної давності, то суд згідно з Цивільним кодексом у наказному провадженні повинен був застосувати навіть без заяви боржника переривання позовної давності. Але ж у наказному цей суд факт не застосовує. Бо спори про давність у наказному не розглядаються

[Юрій Васильович]

Переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову. Але був період, коли подати позов без попереднього подання заяви на СН було не можливо. Це обмежувало в правах кредитора. Тому й з'явилось відповідне рішення ВСУ, бо завданням цивільного судочинства є дотримання справедливості.

«Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права»

  КСУ Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004

[focus]

Переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову. Але був період, коли подати позов без попереднього подання заяви на СН було не можливо. Це обмежувало в правах кредитора. Тому й з'явилось відповідне рішення ВСУ, бо завданням цивільного судочинства є дотримання справедливості.

«Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права»

  КСУ Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004

питання захищати чи не захищати існуюче порушене право у звязку з давністю у наказному провадженні не розглядається. Це позовне провадження. Де тільки в позовному провадженні є сторони спору, які у судовому засіданні до прийняття рішення судом про захист можуть  заявити про давність. Так що ніяких обмежень кредитора немає. Щодо справедливості.. Судами було порушене законне право боржника бути звільненим від переслідування у звязку з давністю як у наказному так і в позовному провадженні. Див. справу ЮКОСа проти Росії.

[Юрій Васильович]

Я не буду дивитись справу ЮКОСа (точніше акціонерів ЮКОСА) проти Росії. Я не знаю законодавства Росії...
На час дії попередньої редакції ЦПКУ ( за якою не можна було подати позов без СН, а СН могли скасувати і через два роки (і такі приклади є, навіть, на нашому форумі)) рішення ВСУ було цілком логічним і справедливим і відповідало іншим рішенням ЄСПЛ. Спочатку наведіть приклад того, що я Вас просив

Знайдіть подібне у випадку, коли СН спочатку було видано, а потім скасовано...

За нової редакції ЦПКУ відновлено право кредитора вибору що подавати, позов чи заяву на видачу СН.

[focus]

Я не буду дивитись справу ЮКОСа (точніше акціонерів ЮКОСА) проти Росії. Я не знаю законодавства Росії...
На час дії попередньої редакції ЦПКУ ( за якою не можна було подати позов без СН, а СН могли скасувати і через два роки (і такі приклади є, навіть, на нашому форумі)) рішення ВСУ було цілком логічним і справедливим і відповідало іншим рішенням ЄСПЛ. Спочатку наведіть приклад того, що я Вас просив

Знайдіть подібне у випадку, коли СН спочатку було видано, а потім скасовано...

За нової редакції ЦПКУ відновлено право кредитора вибору що подавати, позов чи заяву на видачу СН.

я знайду, якщо Ви теж знайдете рішення ВСУ щодо вимог кредитора здійснення судового захисту у звязку з закінченням позовної давності заявлені у наказному провадженні і вимог кредитора про здійснення судового захисту у звязку з давністю, заявлені у позовному провадженні. За новою редакцією ЦПКу закон захищає боржника від прострочених вимог кредитора у наказному провадженні у звязку з тим що настала позов на давність.

[Юрій Васильович]

Не пересмикуйте! Мова йшла про вимоги кредитора у позовному провадженні про подовження строку позовної давності у зв'язку зі скасуванням СН, заява на видачу якого ( бо звертатися одразу з позовом держава заборонила) була подана в межах строку позовної давності, але потім, коли вже сплив строк позовної давності, СН було скасовано і запропоновано врішувати спір  у позовному провадженні.

Про випадки  подання заяви на видачу СН після спливу строку позовної давності мову ніхто не вів. Для тих хитромудрих кредиторів, які намагалися таку заяву використати для  подовження строку позовної давності було

переривання позовної давності можливо лише в межах строку позовної давності.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/69617954

І по тій стуації, що у наведеній Вами Постанові ВП ВС, вже була Постанова ВС ще 10 січня 2019 року див. https://gro-za.org/forum/index.php?topic=10215.0  "ВС: при відмові у видачі судового наказу позовна давність не переривається".

Крім того, відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову буз розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Таким чином, перебіг позовної давності, у зв'язку зі зверненням КП «Жилкомсервіс» у вересні 2014 року із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення із ОСОБА_6 4 907 грн 36 коп., відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перерваний не був, так як судовий наказ за вказаною заявою судом не видавався, позивачу було відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу на підставі пункту 2 частини третьої статті 100 ЦПК України 2004 року.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79217220

Тому цікавим було б знайдене рішення 

Знайдіть подібне у випадку, коли СН спочатку було видано, а потім скасовано...